Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Літній похмурий день, часом сонце проглядає в розриви хмар. Мішель Корде занотовує у своєму щоденнику:

Притихлі натовпи людей. Поранені чоловіки, у деяких ампутовані кінцівки, солдати в звільненні, вигорілі на сонці шинелі. Скільки глядачів, стільки й тих, хто збирають пожертви з різною благородною метою. Повз марширують полки зі своїми духовими оркестрами. Усі ці люди прямують просто на бійню.

На площі Зірки він помічає міністра закордонних справ Делькассе, який прибув у відкритому автомобілі. Делькассе доклав неймовірних зусиль, щоб переконати Італію вступити у війну, отже, тепер він розраховував на крики «ура!» на свою адресу[118]. Але люди як і раніше мовчать. Корде тлумачить це мовчання як неусвідомлений протест проти війни і підозрює, що люди тішилися б отримавши звістку про перемоги (один офіціант у міністерстві розповів йому, що прапорці, якими відзначали лінію фронту на мапі військових дій, вкрилися павутинням). Лунають звуки «Марсельєзи», і лихо тому, хто не оголив свою голову. Високо в небі гудуть літаки.

Президент Пуанкаре виголошує промову. Він знову агресивно, емоційно і бундючно говорить про війну «до самого кінця». (Усім відома пихата риторика Пуанкаре. У травні було опубліковано його статтю, і дехто подумав, що це найбанальніша пародія, але виявилося, стаття була справжньою.) Президент сформулював і вищу мету війни, зокрема саме «запобігання кошмару німецького шовінізму». Корде: «Пролунало попередження про зловісні результати, до яких може призвести односторонній мир. У такому випадку він прирікає нашу країну на настільки затяжну боротьбу, що вона може виявитися смертельною».

Як виняток війну можна відчути і в Парижі. Майже відчути.

59

Субота, 24 липня 1915 року

Павел фон Геріх отримує контрнаказ під Островом

Прохолодна літня ніч. У темряві миготять чиїсь фігури. Гуркотіння, металевий скрегіт, перешіптування. Час вже за північ. Зо дві години тому вони отримали наказ про форсування ріки, а тому всю роботу зі зведення укріплень було перервано, і замість цього в колючому дроті просто утворили дірку для того, щоб через неї йти на штурм ворога. Тут задзвонив польовий телефон. Контрнаказ: «Наступ скасовується!» Усі навколо зітхають із полегшенням, і фон Геріх також, адже він дуже скептично ставився до ідеї штурму: «Що ми виграємо від того, що залишимо наші чудові позиції та займемо нові на протилежному березі річки?» Однак стратегія — не його справа. «Відповідають інші, а я лише підкоряюся наказу». І тепер вони зайняті тим, що знову лагодять свої огорожі.

Дзвонить польовий телефон. Контрнаказ: «Почати наступ о другій годині!»

Вони знову починають проробляти проходи у власній дротовій огорожі. Саме до призначеного часу роботу завершено. Солдати шикуються, готуючись до бою. Знову дзвонить телефон. Контрнаказ: «Скасувати наступ!» Фон Геріх радий, що він знову скасовується, але водночас і роздратований: «Стара пісенька. Ми не встигли укріпитися, зруйнували колишні загородження і дарма хвилюємо солдатів».

Після чотиримісячного лікування в Петрограді, Гельсінґфорсі та Фрідрихсґаме Павел фон Геріх повернувся на фронт. Його полк стояв тепер під Островом, у Центральній Польщі, і намагався стримати стрімке просування німців. Можливо, стрімким варто було назвати відступ росіян? Фон Геріх був відтепер командиром другого батальйону лейб-гвардії Єгерського полку. Він уже знову поранений: кілька днів тому йому в голову знову влучив осколок снаряда або картеч. Знову були кривава рана, блювота і нестерпний головний біль. Надзвичайно бракувало боєприпасів, особливо в артилерії. Солдати харчуються капусняком та чаєм. Останнім часом дуже дощить. Погода була незвично холодною для липня. У лісі багато тіл загиблих.

Зійшло сонце. Жодних нових контрнаказів. Фон Геріх полегшено зітхає.

Пізніше німецька артилерія починає стріляти по з’єднанню, сусідньому з батальйоном фон Геріха. Зазвичай, російська артилерія мовчить. Але чи так це? Вони чують гарматний гуркіт у себе за спиною. Російські картечні гранати зі свистом пролітають повз, вибухають поруч з окопом фон Геріха. Одна куля вдаряється об праве коліно фон Геріха. У нього сильне забиття, коліно розпухає. Йому накладають компрес і пов'язку, і він кульгає далі. Багато російських знарядь вельми зношені, тому, стріляючи з них, можна не влучити.

Наступного дня знову задощило. Крім цього все було тихо. Прибув командир полку. Він довірливо повідомив фон Геріху, що наступ останніх днів коштував їхній армії життів тисяч солдатів і 150 офіцерів, причому вони не відвоювали ані клаптика землі. І ще додав, що командир корпусу відсторонений за те, що протестував проти безглуздих боїв.

60

Четвер, 29 липня 1915 року

Ельфріда Кур слухає нічну пісню в Шнайдемюлі

Спекотно. Темно. Літня ніч. Вона не знає, чому їй не спиться. Можливо, через яскраве світло місяця? Через спеку вона лягла спати в шезлонгу на веранді. Навколо панує тиша, зовсім тихо. Чутно лише цокання підлогового годинника у вітальні. Раптово вона почула спів, слабкий, але милозвучний, — він долинав з вокзалу. Вона напружила слух, але мелодія була їй невідомою. Вона дослухалася до слів. До співу приєднуються дедалі більше голосів. Пісня лунає голосніше: «Es ist bestimmt in Gottes Rat, Dass man vom Liebsten, das man hat, muss scheiden»[119].

Спів дедалі голосніший. Звуки підносяться до зоряного нічного неба, а Ельфріда зіщулюється. Ми завжди неохоче розлучаємося з дитинством, розлучаємося з ним поступово. Ельфріда цієї ночі зрозуміла раптом таке, що незбагненно для дитини і що засмутило б дорослого. Вона зіщулилася на своєму шезлонгу і заплакала.

Чому солдати співають посеред ночі? І чому саме так? Адже це не солдатська пісня. І чи солдати це? Можливо, цієї ночі до нашого міста привезли солдатські труни? А потягом їхали матері та батьки, вдови, сироти, наречені? І вони плачуть, як я?

З бабусиної спальні почулися звуки, немов хтось сякався. Ельфріда підвелася, обережно ввійшла до бабусі та звернулася до неї благаючи: «Можна я залізу до тебе в ліжко ненадовго?» Бабуся, повагавшись, відкинула ковдру: «Так!». Дівчинка