Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

56

П'ятниця, 18 червня 1915 року

Рафаель де Ногалес стає свідком масової різанини в Саїрті

Вони дещо затрималися, і він був радий цьому. Вони побачили пасторальну ідилію. На зелених луках мирно пасуться стада корів і буйволів, а близ джерела, під бірюзовим небом, відпочивають кілька одногорбих верблюдів-дромадерів. Місто Саїрт справляє мирне враження: лабіринт довгих білих будинків, з якого здіймалися шість вузьких мінаретів, «немов алебастрові голки».

Вони наближаються.

Рафаель де Ногалес бачить пагорб.

Зранку кілька турецьких офіцерів, з дуже задоволеним виглядом, відверто розповіли йому про те, що приготування в Бітлісі завершилися і всі чекають тільки на наказ про початок різанини в Саїрті. Слід поквапитися, якщо він хоче побачити все на власні очі.

Але вони не встигли.

Пагорб височів просто біля дороги. Він весь був укритий… чимось. Незабаром він зрозумів чим.

Схили пагорба були вкриті тисячами напівроздягнених людських тіл, що ще стікали кров'ю. Вони лежали купами, сплітаючись одне з одним в останніх обіймах смерті. Батьки, брати, сини, внуки встеляли землю, убиті кулями або ятаганами своїх катів. З перерізаних горлянок разом з гарячою кров'ю витекло життя цих людей. Цілі зграї грифів сиділи на купах трупів, викльовувати очі померлим і вмираючим, — очі, у яких ще стояв вираз страху і невимовного болю, — а тим часом гієни встромляли гострі ікла у нутрощі, що ще пульсували життям.

Поле трупів тяглося до самої дороги, і, їдучи вперед на своїх конях, вони змушені були перескакувати через «гори тіл». Приголомшений, вражений, де Ногалес в'їжджає в Саїрт. Поліція і мусульманська частина населення міста пожадливо грабують будинки християн. Він зустрічає деяких представників місцевої влади, поміж них і керівника міської жандармерії, який особисто керував різаниною. І знову де Ногалес переконався в тому, що масове вбивство всіх християн старше дванадцяти років зовсім не було спонтанним погромом, — навпаки, це була ретельно спланована, керована центральною владою операція.

Він попрямував на нічліг в один з розграбованих будинків. Тепер він розумів, що вирізали не лише вірменів, але і християн інших національностей, бо цей дім належав раніше сирійській сім’ї. Він був розорений, у ньому валялися лише кілька зламаних стільців. Від колишніх власників не залишилося й сліду, крім англійського словника і крихітного образу Пресвятої Діви Марії в кутку. На підлозі й стінах виднілися плями крові.

Пізніше, коли де Ногалес сидів в офіцерській їдальні разом з іншими офіцерами, такими ввічливими, такими люб’язними, кошмар тривав. Він був нажаханий, але нічого не міг вдіяти. Натягнуто посміхаючись, він удавав згоду. Натовп тягнув повз нього тіла кількох дітей і старих. Голови убитих стукатися об камені бруківки. Люди, які стоять довкола, плюють на тіла або проклинають їх. Де Ногалес бачить також групу жандармів, які ведуть благовидного старого чоловіка.

Його чорна ряса і пурпурного кольору шапочка свідчили про те, що це несторіанський єпископ [116] . Краплі крові просочилися на його чолі, кров струменіла по щоках, немов криваві сльози мученика. Проходячи повз, він зупинив на мені свій погляд, ніби розумів, що я також християнин, а потім потягся далі, геть від жахливого пагорба.

На заході Рафаель де Ногалес залишив Саїрт у супроводі свого албанського денщика, високого і міцного Тасіма, і ще сімох кінних жандармів. Де Ногалес боявся за своє життя. Подейкували, що керівництво має намір його ліквідувати, бо сумнівається в його лояльності. Вони йшли бездоріжжям, на південь. Він прямував в Алеппо. Там він мав намір звільнитися з лав османської армії.

57

Вівторок, 22 червня 1915 року

Лаура де Турчинович чує, як святкують у Сувалках захоплення Лемберґа

Літній вечір. Лаура купає дітей. Дзвонить церковний дзвін. Потім до нього долучається другий, потім ще третій, багато дзвонів. Здається, ніби дзвонять у всіх храмах Сувалок. Тепле повітря наповнене їхнім мелодійним дзвоном. Що це?

Зазвичай, вони майже нічого не знають про те, що відбувається на полях битв. Війна для них не стільки подія, за якою потрібно стежити, скільки стан, що доводиться терпіти. Але це не означає, що бої не мають для них значення. Навпаки, Лаура де Турчинович і все її оточення давно вже таємно сподівалися на російський прорив, на повернення російської армії, на звільнення. Але останнім часом вони чули, як грім битв посилювався вдалині, а потім ставав дедалі слабшим і врешті-решт зовсім затих. Поширилися чутки про перемогу німців. Що саме відбувається?

Вона продовжувала сподіватися. Коли почувся дзвін, у Лаури одразу ж майнула шалена думка про те, що росіяни нарешті прорвали лінію фронту, а німці вдарили в усі дзвони, щоб показати, що вони оточені, щоб попередити своїх солдатів у Сувалках і навколо міста. До її будинку забігає подруга, ледве переводячи дух, збуджена, в її очах жевріє надія. Що трапилося?

Уклавши дітей у ліжко, вони з подругою вирішують з’ясувати, у чому справа. Вони виходять на балкон, визирають на вулицю. У променях сонця, що сідає, вони бачать німецьких солдатів: ті співають і кричать «ура». Вони відверто розчаровані: «Ми настільки зневірилися, що нам було зовсім нецікаво, що сталося». Але що ж там усе-таки відбувається?

Один німець — асистент лікарні бачить її на балконі, радісно кричить: «Лемберґ захоплено!»

Це австро-угорське місто, що знаходилося в руках росіян з вересня минулого року, тепер знову відвойоване. Значна перемога для Центральних держав, що майже затьмарила торішню поразку Австро-Угорщини в Галичині. Але також і особиста катастрофа для Лаури де Турчинович. У Лемберґу служить її чоловік Станіслав[117]. Від нього давно немає жодних звісток. Чи не сталося чого?

Її крають невідомість і страх. Чи живий Станіслав? Можливо, його захопили в полон? Або він утік? «А дзвони все дзвонили і дзвонили, і здавалося, що вони вбивають людину в землю».

58

Середа, 14 липня 1915 року