Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

Вісім днів мовчання. Вісім днів, аби я серйозно замислилася: а чи був він насправді, чи я його вигадала? Лише вазон із квітами на підвіконні нагадував про нього і запевняв, що Богдан існує.

Я помилилася щодо своєї любові до кімнатних рослин. Зрізаний букет не бреше — він одразу дає зрозуміти, що недовговічний. А я хотіла квітку в горщику, бо повірила, що вона не зів’яне. Що вона залишиться зі мною назавжди. Лише доглядай — і вона пеститиме око своїм цвітом.

Щоб я не робила, подаровані Богданом тюльпани зав’яли.

Ви скажете: можна зберегти цибулини, пересадити їх у новий, кращий ґрунт. І це ще одне моє хибне уявлення про саму себе — я думала, що зможу, що докладу зусиль. Насправді — викинула горщик разом із землею і зів’ялим цвітом у смітник.

То, може, я все це заслужила? Ігнор. Відсутність пояснень.

Перші дні я ще чекала. Думала: Богдану потрібен час, щоб прийняти мою позицію. Зрозуміти, врешті-решт. У вихідні вже дратувалась. Адже це несерйозна поведінка — ось так зникати, не сказавши й слова. Писала йому довгі повідомлення, перечитувала їх — і стирала. Бо, зрештою, він має право на такі стосунки, яких потребує. Я ж, очевидно, не можу йому їх дати.

Вже не було сил стримувати сльози — я проплакала майже весь недільний день. Таке враження, що за час мого самоконтролю волога накопичилась десь у зоні очей, і коли нарешті отримала дозвіл, усе ніяк не могла до кінця осушити цей повний резервуар.

Я почала сумніватися. Слова Мар’яни теж дали тріщину в моїй упевненості. А що як я просто боюся? Так само, як і стосунків. Я ж роками остерігалася чоловічої уваги. Але ж із Богданом мені добре. То, може, сім’я, діти — це не так страшно? Та й ніхто не кличе мене під вінець уже завтра. Можна просто не відмовлятися від цього так категорично.

Вирішила для себе, що в понеділок зателефоную йому першою. Або навіть зайду до нього в кабінет. Це ж буде виглядати як крок назустріч? Демонстрація мого бажання знайти компроміс, знайти якесь взаємовигідне рішення з нашого глухого кута.

Зайшла до нього після обіду, а кабінет — порожній. Секретар повідомив, що сьогодні Богдан Миколайович більше не з’явиться. Так довго наважувалась, усе продумувала — і в результаті все дарма?

Не дарма. Осмикую себе — досить тонути в думках. Вирішила — дію. Дістаю смартфон і друкую Богдану повідомлення з пропозицією зустрітись сьогодні в мене.

Видихаю. Усміхаюсь. Задоволена власною сміливістю.

Не встигаю зайти в наш кабінет, як мене перехоплює Мар’яна, яка, схоже, чатувала тут на мене.

— Треба поговорити, — хапає мене за руку й тягне в бік туалету. Перевіряє, чи нікого нема, і продовжує:
— Ти говорила сьогодні або нещодавно з Богданом?

Її пряме питання ошелешує. Загалом це в дусі подруги, але вона завжди намагалась не втручатися в наші стосунки.

— Ні. Відправила йому повідомлення, чекаю на відповідь. Його немає в офісі.
Звітуюсь, мов школярка.

— Мар, що трапилось? — подруга виглядає блідою й стурбованою.
— Мене щойно викликала Кароліна. Хоче взяти в команду для нового проєкту.
— Це ж чудово. Ти ж давно мріяла з нею попрацювати.
— Так. Але коли вона назвала героїню проєкту — я відмовилась.
— Чому? — суплюсь, не розумію.
— Вона буде продюсувати колишню дружину Богдана. Він сам особисто за неї попросив Чорного. Кароліна каже, що він водить її за ручку з кабінету в кабінет. Олю, я не знаю, що це означає, але мені це не подобається. Ти щось про це знала?

— Ні.

Сум’яття. Розчарування. Заздрість. Образа. Гнів. Сум. Ось скільки всього я встигла відчути, перш ніж звична заморозка всіх почуттів зупинила цей безконтрольний шторм. Заточую свій буревій у снігову кулю, ставлю на умовну поличку до інших куль, які так і стоять там — застиглі вже кілька років. І для надійності зачиняю шафу з цими «сувенірами». Не хочу їх бачити. Навіть в уяві. Не хочу пам’ятати. Забути б. Якби могла — викинула б геть. Та, на жаль, це неможливо.

Дістаю смартфон. Десь глибоко всередині — відгомін радості: він ще не бачив мого повідомлення. Видаляю. Без жалю. Наче й не було.