Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Ліра сиділа на краю їхнього ліжка, спостерігаючи, як повільно піднімаються й опускаються груди Доріана. Його сон був неспокійним, чоло вкрите потом. Час від часу його пальці сіпалися, ніби намагаючись дістатися до чогось у снах. Вона простягнула руку й відгорнула вологі пасма волосся з його обличчя, її дотик був легким, але тремтіння руки видавало тривогу.

Він заворушився, повіки здригнулися, відкриваючи темні, мов штормове небо, очі — колись сповнені життя, а тепер затуманені болем. Але коли він побачив її, слабка усмішка торкнулася його вуст.

— Ти витріщаєшся, — пробурмотів він хрипким, але жартівливим голосом.

Ліра зітхнула й приклала прохолодну тканину до його чола.

— Тобі гіршає, Доріане.

— Бувало й страшніше, — заперечив він, а потім зловив її зап’ястя, перш ніж вона встигла відсунутися. Його хватка була слабкою, але пальці ще зберігали тепло. Він повернув її руку долонею догори, повільно, ліниво водячи колами по її шкірі. — Тобі слід відпочити.

— Ой, хто б говорив.

Він тихо засміявся, але сміх урвався різким вдихом, коли крізь нього пронизав біль. Його тіло злегка вигнулося, дихання стало уривчастим. Ліра одразу нахилилася ближче, притискаючи долоні до його грудей, намагаючись заспокоїти. Між ними спалахнуло слабке світіння магії — її інстинктивна спроба полегшити його страждання, — але щойно воно торкнулося залишків прокляття, магія здригнулася й згасла, розсипаючись у порожнечі.

Доріан повільно видихнув, обличчя його було спотворене болем. Але навіть тоді його пальці ковзнули її рукою, піднімаючись до плеча, а тоді до ключиці.

— Ти прекрасна, — прошепотів він. — Навіть тоді, коли зводиш себе з розуму хвилюванням.

У горлі Ліри все стиснулося. Навіть тепер, коли прокляття крутилося в ньому, немов отрута, він усе одно дивився на неї так, наче вона була всім його світом.

Вона нахилилася й притиснула до його вуст довгий, м’який поцілунок. Він відповів, слабко, але жадібно, його рука заплуталася в її волоссі, ніби він намагався втримати її біля себе. Коли вони розірвали поцілунок, його погляд пом’якшав, хоча в ньому читалася безсумнівна втома.

— Тобі треба відпочити, — знову прошепотів він.

Вона лише кивнула, хоча знала - не зможе заснути. Не тоді, коли вже ухвалила своє рішення.

Ліра пішла до світанку.

Протести Доріана з минулої ночі ще відлунювали в її вухах — його наполягання на тому, щоб вона залишилася, що вони знайдуть інший шлях. Але в нього майже не залишилося часу.

Ведена лише шепотом забутої магії й історіями, похованими в старих фоліантах, Ліра їхала днями, вирушивши за межі королівства. Чим далі вона просувалася, тим більше сама земля, здавалося, противилася їй. Ліси ставали густими, сповненими звивистих ліан, річки текли чорні, з дивними течіями, а повітря зробилося важким від невидимої магії.

Зрештою вона опинилася перед входом до руїн, які давно поглинув сам час. Арка стояла зубчаста й зламана, покрита рунами, настільки древніми, що вони пульсували моторошним світлом. За нею тяглася безмежна темрява — місце, не торкнуте світом живих.

У ту ж мить, коли вона ступила всередину, температура різко впала. Голос, м’який і нашарований тисячею відлунь, ковзнув повітрям.

— Ти пройшла довгий шлях, дитя магії.

Ліра обернулася, серце гучно калатало.

Перед нею стояла постать жінки, закутана в довгі чорні шати, які ворушилися й звивалися, мов живі тіні. Її обличчя було позбавлене віку — ні молоде, ні старе, риси гострі й надлюдські, симетричні. Очі, подібні до розпечених вуглин, проникали просто в душу Ліри.

Древня Чаклунка.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказала Ліра, намагаючись втримати голос рівним.

Чаклунка нахилила голову набік, а повільна, всезнаюча посмішка зігнула її вуста.

— Ти прагнеш зламати те, що не повинно бути зламане.

— Моя магія не може його вилікувати, — визнала Ліра. — Духи відмовляються мені допомагати. Цілителі спробували все. Якщо в тебе є сила врятувати його - скажи, що я маю зробити.

Чаклунка ступила ближче, вивчаючи її, ніби пташку в клітці.

— А яку ціну ти готова заплатити?

— Будь-яку, — прошепотіла Ліра.

Посмішка стала глибшою.

— Ах. Саме так народжуються дурні.

Легким помахом зап’ястя вона сколихнула навколо них тіні. Символи спалахнули на стінах, древня магія пробудилася. Порив вітру закрутився навколо Ліри, несучи шепіт, якого вона не могла зрозуміти.

Тоді Чаклунка простягнула руку й торкнулася двома пальцями чола Ліри.

Різкий, пекучий біль пронизав її голову. Коліна підкосилися, а магія всередині неї — тепла, золота, знайома — раптом здригнулася, ніби її виривали з самих її глибин. Ліра в свою чергу хапалася руками за землю, але марно.

Голос Чаклунки оповив її, холодний і безапеляційний.

— Тоді угода укладена.

Тіло Ліри здригалося у конвульсіях, коли магія розпліталася всередині неї, нитки якої виривалися, ніби розрубували глибоко вкорінений зв’язок. Вона відчувала, як вислизає, як її зв’язок із духами тьмяніє, а тепло, що завжди було частиною неї, зникає у порожнечі.