Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

Не дивно, що господар, заставши гостя перед жалобним портретом доньки, відразу після знайомства почав говорити про неї. Точніше – про її наглу смерть.

– Чому ви так кажете? І – що ви знали, чому не могли протидіяти?

– Агнеля мала від мене все, чого бажала. Це не приклад безоглядної батьківської любові. Розумієте, аби її потреб не вдовольняв я, вона готова була здобувати все сама. Й відкиньте всі сумніви: мала б усе, чого хотіла, ба навіть більше. Питання лише в ціні, за яку Агнеля всякий раз продавала б дещицю власної душі. Міг би навести вам безліч прикладів ще з її дитинства, і ви б переконалися: йдучи до чергової мети, моя дівчинка не зупинялася б ні перед чим. Починаючи з дрібниць і завершуючи значно більшими, так би мовити, глобальнішими речами.

– Наприклад?

– Ми з вами менше години знайомі, – відрізав Радомський, – і вам уже кортить стати моїм духівником, сповідальником, довіреною особою. Я не розповідатиму того, чого вам не слід знати, хоч рекомендувала вас пані Богданович, а її рекомендаціям я довіряю.

– Розумію, – кивнув Кошовий. – Справді, не може, навіть не має права перша-ліпша особа з вулиці знати те, чого не скажеш ближчим людям. І все ж, пане Радомський, буду просити бодай натякнути, що саме ви маєте на увазі.

– Натякну, – легко погодився пан Леон. – Останнім проханням Агнелі був той самий злощасний автомобіль. Річ дуже коштовна, тим більше, не всяка жінка здатна сісти за кермо. Її поява в образі механіка шокувала б публіку, чого моя донька завжди прагнула. Маєте розуміти, пане Кошовий: власна автівка в наш час – сьоме небо бажань не лише для тих, хто може собі це дозволити. Простіше купити чи збудувати будинок, аніж придбати, скажімо, «даймлер» та навчитися кермувати. Агнеля на той час мала все, крім автомобіля. Ось чому я відчув недобре.

– А тепер – не розумію.

– Бажання скінчилися, – сухо пояснив Радомський. – Можливості не вичерпалися, проте жадати вже не було чого. Без мети перед собою Агнеля, як тепер усе частіше кажуть, втрачала гальма. Або – відпускала віжки. Словом, нічого хорошого я не передчував. Вихід – дати доньці іншу мету, і я час від часу сушив над цим голову. Та має ще безліч клопотів у Бориславі, на своїх підприємствах, тож доросла донька, здатна дати собі раду, не займала голову весь час.

– Ви могли не купувати їй автомобіль.

– Ось! – Радомський тицьнув пальцем у Клима, ніби ставлячи жирну крапку в тривалій суперечці. – Ви наближаєтесь до відповіді впритул! Якби я знайшов привід відстрочити покупку, Агнеля зробила б усе, аби мати бажане в інакший спосіб! Зв’язок із тим бандитським ватажком, котрого судитимуть за її вбивство, один із них. Будьте певні, пане Кошовий, рано чи пізно той її коханець роздобув би для своєї любаски хоч «даймлер», хоч «сітроен», хоч іншу модель. До речі, я підозрюю: той прикрий зв’язок – теж мета, поставлена Агнелею перед собою. Чи може вона собі дозволити таємні зустрічі з небезпечною особою, ось так приблизно я уявляю подібну мету. І так у всьому. Словом, краще я вволю бажання доньки легально, в законний та прийнятний спосіб, аніж вона шукатиме інших можливостей. Все, давайте на цьому облишимо пам’ять про неї.

Клим кивнув. Йому нічого більше не лишалося. Тим більше що пауза в розмові заповнилася природно: подали страву.

– Пахне смачно, – мовив він, аби не мовчати.

– Не куштували раніше? Це – телятина, за особливим рецептом. Не скажу, що їм це щодня, просто м’ясо а-ля Дідушицький [38] нині у вечірньому меню мого кухаря.

– Як ви сказали?

– За рецептом від графа Дідушицького, – пояснив пан Леон. – Я мав честь знати його особисто. Він був маршалком Галичини, а я лиш починав у Бориславі, закладав своє перше родовище. Не брехатиму, друзями не були. Та якось, незадовго до його смерті, граф влаштовував прийняття. Був за життя відомим меценатом, залучав до цієї справи заможних людей. І там подали цю страву. Не всяка шляхетна особа наважиться дати м’ясу власне прізвище, він сам тоді так сказав. Чи приблизно так, уже не пригадую. Але відтоді я затявся, кухарі зрештою роздобули рецепт, тому пригощайтеся.

Клим зацікавлено глянув на страву, викладену на тарелі.

– Кажете – роздобули. В чому секрет?

– Мигдаль, – коротко відповів господар.

– Прошу?

– Перед тим як класти на розігріту пательню, шматки телятини розрізають та вкладають туди мигдаль. І ще особливість – мед, його змішують із соком цитрини й додають час від часу, поки м’ясо пропікається.

– Солодка печеня?

– Та вже куштуйте, бо я ж не готую! Так питаєте, ніби я є кухар!

Якийсь час чоловіки віддавали належне страві. Першим тарілку відсунув господар, промокнув губи серветкою, зручніше вмостився на стільці.

– Пані Богданович рекомендувала прийняти вас, бо маєте якийсь стосунок до того, що сталося з Агнелею. Назвала вас людиною, котра не кидає слів на вітер й здатна зберігати чужі таємниці. Я вас слухаю.

Кошовий теж відсунув тарілку.

– Пане Леоне, до вбивства вашої доньки я не маю жодного стосунку. Ви погано зрозуміли чи пані Магда недобре пояснила…

– Не будемо чіплятися до слів. Вона сказала – ви щось знаєте і хочете допомогти. Для цього потрібна ось ця зустріч і розмова. Не розумію, про що йдеться, бо ж убивця за ґратами. Хіба є обставини, про які не знає поліція і які допоможуть швидше посадити Сілезького на лаву підсудних. Проте згадані обставини делікатні, тож ви хотіли б наперед обговорити все зі мною. Ось що я почув від вашої приятельки.

Сильно сказано – про приятельку, майнуло в голові.

– Коли так, тоді загалом усе правильно. Єдине, пане Леоне: маю припущення, що факти, котрі мене цікавлять і які я хочу прояснити з вашою допомогою, можуть вплинути на хід поліцейського розслідування.

– Вплинути? Якою мірою? Загальмувати?

– Останнє – в жодному разі! Говорячи про вплив, маю на увазі – може бути інший підозрюваний, – вловивши очікуване невдоволення в погляді Радомського, тут же виправився: – Чи спільник, пане Леоне. Лихі наміри Сілезького могли