Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

Сумний король замислився.

— Знаєш, Матіуше, здається мені, Старий король поступиться тобі одним портом.

— Що ви! Йому син не дозволить.

— А я думаю, дозволить.

— Адже він ненавидить мене… Заздрить, підозрює в якихось підступах. Одним словом, не може пробачити мені перемоги.

— Це правда. І все-таки він погодиться.

— Чому? — здивувався Матіуш.

— Він тебе боїться. На мою дружбу він більше не розраховує. — Сумний король посміхнувся. — Інший твій сусід задоволений, що ти не втручаєшся в його справи і ділишся з ним дарами африканських вождів. Це дуже розсудливо з твого боку. Успіх багатьох псує, і вони починають гнути кирпу…

Тут до кімнати увійшов Старий король із сином.

— Про що це ви так жваво розмовляєте?

— Та ось Матіуш горює, що в нього немає свого порту. Гори, ліси, поля, міста є, а моря й кораблів — немає. А порт йому дуже потрібен, особливо тепер, коли він подружився з африканськими королями.

— Я теж так вважаю, — промовив Старий король. — Але це діло виправне. В останній війні Матіуш переміг нас і не вимагав контрибуції. З його боку це дуже шляхетно. Тепер наша черга довести, що ми цінуємо його великодушність. Адже правда, сину мій, ми можемо без збитку для себе поступитися Матіушу частиною моря й одним портом?

— Тільки за кораблі хай заплатить, — поквапно додав син. — У нього тепер багаті друзі.

— Із задоволенням! — зрадів Матіуш.

У палац терміново викликали міністра закордонних справ і статс-секретаря. Вони склали потрібний документ, і всі королі підписали його. Потім церемоніймейстер приніс скриньку з королівською печаткою, і Матіуш тремтячою рукою поставив печатку.

Тут почався феєрверк. Зі справами час було завершувати, видовище вартувало того. На вулиці висипало все місто. У палацовий парк пропускали лише депутатів парламенту, офіцерів і чиновників. Особливі місця відвели журналістам, які з’їхалися з усіх кінців світу. Ще б пак! Такі чудеса варто було описати в газетах. На балконах, терасі та у вікнах палацу тіснилися королі, а сини негритянських вождів і навіть деякі вожді залізли на дерева, щоб краще бачити. Ось освітилася золотим сяянням вежа. Заіскрилися бенгальські вогні, зметнулися в небо вертушки, полетіли зелені, червоні кулі. Темінь зигзагами прорізали вогненні змії. Розсипалися каскадами різнобарвні зірки. А коли спалахнув і, переливаючись, побіг вогненний водоспад, у глядачів вирвався крик захоплення.

Повітря здриглося від неугавних пострілів і гарматної стрілянини.

— Ще! Ще! — кричали у захваті африканські вожді, називаючи Матіуша «Повелителем вогню» і «Владикою семибарвного неба».

Але пора було спати: гості рано-вранці виїжджали.

На вулицях грало сто оркестрів, коли автомобілі мчали містом, доставляючи королів на вокзал. Десять поїздів відвезли гостей зі столиці Матіуша.

— Ми отримали перемогу на дипломатичному терені, — потираючи від задоволення руки, промовив державний канцлер, коли вони поверталися з вокзалу.

— А що це означає? — запитав Матіуш.

— Ви просто геній, ваша величносте! Самі того не підозрюючи, ви отримали величезну перемогу. Перемагають не лише на полі бою. Там усе ясно: переміг і вимагай, чого хочеш. А ось без війни виторгувати те, що потрібно, — це і є дипломатична перемога. Ми отримали порт. Це найголовніше.

XXXVI

Але одного дня годинник у палаці відбив восьму, а з королівської опочивальні не чути ні звуку. У палаці переполошилися.

— Напевно, захворів.

— Не дивно, цього давно треба було чекати.

— Жоден дорослий король стільки не працює.

— Останнім часом він дуже схуд.

— І майже нічого не їсть.

— І сердиться через дрібниці.

— Так, останнім часом він став дратівливий.

— Послати за лікарем!

Приїхав переляканий лікар і без доповіді, без стуку не увійшов, а вбіг до королівської опочивальні.

— Що сталося? Котра година? — занепокоєно запитав Матіуш, протираючи очі.

Лікар негайно приступив до справи. Він квапився, ніби боявся, що Матіуш не дасть йому договорити до кінця.

— Мій милий хлопчику, я тебе знаю з пелюшок. Я старий і життям своїм не дорожу. Можеш повісити мене, розстріляти, посадити у в’язницю — мені нічого не страшно. Твій батько, вмираючи, доручив мені піклуватися про тебе. Так ось, я забороняю тобі вставати з ліжка! Усіх, хто прийде набридати тобі справами, я велю спустити зі сходів! Ти за один рік хочеш зробити стільки, скільки інші роблять за двадцять років. Це нікуди не годиться. Поглянь, на кого ти став схожий? Не король, а жалюгідний дистрофік. Товстунові обер-поліцмейстерові корисно схуднути, а тобі шкідливо, бо ти ростеш. Про інших дітей ти поклопотався. Завтра двадцять тисяч дітей їдуть відпочивати. А ти? Ну поглянь на себе! Мені, старому недотепі, так соромно, так соромно… — З цими словами лікар простягнув Матіушу дзеркало. — Ну поглянь на себе, — повторив лікар і розплакався.

Матіуш узяв дзеркало. Обличчя — біле, як папір, губи — сині, погляд — сумний, під очима кола, а худа шия здається довгою, як у жирафи.

— Захворієш і помреш, — схлипуючи, казав лікар. — І не завершиш розпочатої справи. Ти й зараз уже хворий…

Матіуш відклав дзеркало й заплющив очі. Яке блаженство! Лікар жодного разу не назвав його «королівською величністю», заборонив вставати з ліжка і присягнувся спустити зі сходів усіх, хто прийде до нього у справах.

«Як добре, що я хворий», — промайнуло в голові в Матіуша, і він зручніше влігся в ліжку.

«Ну ясно, це від перевтоми пропав у мене апетит і сон, — утішав себе Матіуш, — і кошмари докучають ночами». Йому снилося, то ніби він потрапив під гарячий дощ, який обпалює, як окріп; то ніби йому відрізали ноги й викололи очі; то кинули в колодязь, засудивши до голодної смерті. Часто в нього боліла голова. На уроках десь поділась його кмітливість, і йому було соромно перед Стасиком і Оленкою, а особливо перед Клу-Клу, яка вже через три тижні вільно читала газети, писала під диктовку й показувала по карті, як проїхати зі столиці Матіуша в країну її батька, короля Бум-Друма.

— Улітку в депутатів парламенту канікули. Гроші є. Порт і кораблі також є. Будинки для дітей готові. З усіма іншими справами впораються міністри й чиновники. А ти два місяці відпочиватимеш, — сказав лікар.

— Я повинен оглянути свій порт і кораблі.

— А я не дозволяю. Це зроблять без тебе канцлер і міністр торгівлі.

— А маневри?

— Нічого. Військовий міністр впорається один.

— А