Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

— Фелек прочитає.

Матіуш зітхнув. Нелегко доручати справи іншим, коли ти звик усе робити сам. Але Матіуш дійсно потребував відпочинку.

Сніданок йому принесли в ліжко. А Клу-Клу розповідала цікаві негритянські казки. Потім він погрався зі своїм улюбленим Петрушкою, подивився книжки з картинками. Принесли яєчню з трьох яєць, склянку гарячого молока й білий хліб із маслом. І лише після того, як він усе з’їв, лікар дозволив йому встати, одягнутися й посидіти в кріслі на терасі.

Сидить Матіуш на терасі і ні про що не думає. Тривог і турбот як не бувало! І ніхто його не турбує, не чіпляється зі справами: ні міністри, ні церемоніймейстер, ні журналіст. Жодна душа.

Сидить і слухає, як пташки співають в парку. Слухав, слухав та й заснув і проспав до обіду.

— А тепер ми пообідаємо. — Добрий лікар усміхався. — Після обіду покатаємося трохи парком в екіпажі. Потім поспимо, приймемо ванну — і в ліжечко. А там повечеряємо — і спати.

Матіуш спав, спав і ніяк не міг виспатися. Страшні сни снилися йому дедалі рідше. І апетит повернувся. За три дні він поповнішав на півтора кілограми.

— Оце я розумію! — радів лікар. — Якщо й далі так піде, через тиждень я знову називатиму тебе «ваша величносте». А доки ти не король, а заморений сирота нещасний, який за всіх уболіває душею, а про нього нікому потурбуватися, бо в нього мами немає.

Через тиждень лікар знову дав йому дзеркало.

— Ну як, схожий на короля?

— Ще ні! — відповів Матіуш. Йому хотілося продовжити це блаженство. Ще б пак! Лікар возиться з ним, як із маленьким, і не називає «королівською величністю».

Матіуш ожив і повеселішав, і тепер лікар насилу заганяв його в ліжко після обіду.

— А що пишуть газети?

— Газети пишуть, що король Матіуш хворий і, як усі діти в його державі, виїжджає завтра на відпочинок.

— Завтра? — зрадів Матіуш.

— Так, рівно опівдні.

— А хто ще поїде?

— Я, капітан, Стасик, Оленка, ну і Клу-Клу — адже не можна залишити її одну.

— Звичайно, Клу-Клу поїде з нами.

Але перед від’їздом Матіушу все-таки довелося підписати два папери: у справах дорослих його заступником призначався канцлер, а в дитячих — Фелек.

Два тижні Матіуш нічим серйозним не займався, лише грався. Верховодила в іграх Клу-Клу. То придумає гру в полювання, то у війну, то сплете курінь із гілок і дітей навчить, як це робити.

Спочатку Клу-Клу нізащо не хотіла взувати туфлі.

— Що за дикий звичай — носити одяг на ногах! — нарікала вона.

Потім повстала проти сукні:

— Чому у вас дівчатка одягнені інакше, ніж хлопчики? Що за дикість! Тому вони такі невмілі. Спробуй-но залізь у спідниці на дерево або перестрибни через паркан! Клята ця спідниця вічно плутається й заважає.

— Та ти й так лазиш по деревах, як мавпа. Сільські хлопчиська порівняно з тобою неповороткі опецьки. А Стасик і Матіуш тобі в підметки не годяться!

— То хіба це дерева?! — розреготалася Клу-Клу. — На такі палиці тільки дворічним малятам дертися, а я вже велика.

Якось діти з цікавістю спостерігали за білкою, яка вправно перестрибувала з дерева на дерево.

— Подумаєш, і я так умію! — вигукнула Клу-Клу.

І не встигли діти отямитись, як вона зняла із себе сукню, скинула сандалі — скік на дерево, і погоня почалася. Білка — з гілки на гілку, Клу-Клу — за нею. Білка — стриб на інше дерево, а Клу-Клу — за нею. Гонитва продовжувалася хвилин п’ять, поки нарешті змучена, загнана білка не кинулася на землю. Клу-Клу — теж, діти завмерли: зараз розіб’ється. Але вона з такою спритністю то чіплялася за гілки, то відводила їх убік, що благополучно скотилася вниз і ще встигла схопити білку, і не як-небудь, а за спинку, щоб та її не вкусила.

— А ці північні мавпи отруйні?

— Що ти! У нас лише змії отруйні.

Клу-Клу детально розпитала, як вони виглядають, поглянула на картинки із зображенням отруйних змій і вирушила в ліс. Вона пропадала цілий день. Де її тільки не шукали! Та все марно. Лише надвечір з’явилася вона додому: голодна, вся в синцях і подряпинах, зате в банці принесла трьох живих змій.

— Як це тобі вдалося? — здивувалися діти.

— Дуже просто, — простодушно відповіла Клу-Клу.

Сільські діти спочатку побоювалися Клу-Клу, але потім звикли й полюбили її.

— Ось це дівча! Будь-якому хлопчиськові ніс утре. Цікаво, які ж у вас в Африці хлопчики?

— Не гірші й не кращі від мене. Це у вас дівчатка носять довгі коси і спідниці, і тому не вміють нічого робити.

XXXVII

— Далеко. Верст п’ятнадцять звідси.

Кому далеко, а кому — ні. Клу-Клу взяла кусень хліба, шматок сиру — і тільки її бачили!

Тепер, коли вона зникала, її навіть не шукали.

— Знову Клу-Клу хазяйнувала в буфеті, значить, у похід вирушила.

Уже й вечір, а Клу-Клу все немає.

Виявляється, вона заночувала в лісі, а вранці повертається з тріумфом і несе букет латаття і на додачу жаб, тритонів, ящірок і п’явок.

Гербарій у неї — найкращий, колекція комах, метеликів і каменів — найбільша. Акваріум свій вона утримує у зразковому порядку, і ні в кого равлики й рибки не розмножуються так добре, як у неї.

І завжди вона усміхається, сяючи сліпуче білими зубами. Але Клу-Клу вміє бути й серйозною.

— Знаєш, Матіуше, коли я милувалася чудовим феєрверком і вогненним водоспадом, то пошкодувала, що цих чудес не бачать африканські діти. У мене до тебе величезне прохання.

— Говори, яке.

— Запроси до себе в столицю п’ятдесят наших дітей. Хай вони вчаться, як я, а потім повернуться додому й інших навчать усьому.

Матіуш нічого певного не відповів. Він вирішив зробити Клу-Клу сюрприз і того ж вечора написав лист у столицю.

Любий Фелеку! — писав він. — Коли я виїжджав, на даху встановлювали бездротовий телеграф і завершити роботу мали до першого серпня. Бездротовий телеграф потрібний нам для зв’язку з Бум-Друмом. Будь ласка, повідом його першою ж телеграмою, щоб він прислав до нас