Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Сохрани Бог! – повторив Татарчук.

– А може, ти й сам щось за собою знаєш?

– Тьху! Нічого я за собою не знаю.

– Може, кошовий листи в хід не пустить, тому що і йому своя голова дорога. Адже йому теж лист був.

– А що ж…

– Та коли ти щось за собою знаєш, тоді… – Тут старий кантарій іще більше притишив голос: – Тікай!

– Як це? Куди? – занепокоєно запитав Татарчук. – Кошовий по островах дозори поставив, аби ніхто до ляхів не пішов і про тутешні справи не доніс. На Базавлуку стережуть татари. Риба не пропливе, птиця не пролетить.

– Тоді сховайся, якщо можеш, у Січі.

– Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Ти ж родич мені!

– І брата рідного не став би ховати. А якщо смерті боїшся, напийся: п’яний нічого не почуєш.

– Може, в листах нічого й нема?

– Можливо…

– От лихо! От лишенько! – сказав Татарчук. – Нічого за собою я не знаю. Я добрий козак. Ляхам ворог. Та хоч би нічого в листі не стояло, біс його знає, що лях на раді викладе. Він же мене погубити може.

– Це сердитий лях: він нічого не викладе!

– Ти був у нього сьогодні?

– Був. Рани помазав дьогтем, горілки з попелом у горлянку налив. Оклигає. Це сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха не турбуйся.

Похмурий голос січового тулумбаса перервав подальшу бесіду. Татарчук, почувши лункі удари, здригнувся й підхопився.

Надзвичайною тривогою наповнився вираз обличчя його і всі рухи.

– На раду кличуть, – сказав він, хапаючи ротом повітря. – Сохрани Бог! Ти, Пилипе, не кажи, про що ми з тобою тут розмовляли. Сохрани Бог!

Сказавши це, Татарчук схопив цебер із горілкою, підніс його обома руками до рота, нахилив і почав жадібно пити, наче поспішав напитися до нестями.

– Ходімо! – сказав кантарій.

Тулумбас бив усе настирливіше.

Вони вийшли. Передмістя Гассан Баша було відділене від майдану валом, який оточував безпосередньо кіш, і ворітьми з високою вежею, з якої дивилися жерла піднятих на неї гармат. Посеред передмістя стояв дім кантарія і хати крамних отаманів, навколо ж доволі просторого майдану розташовувалися сараї, в яких містилися крамниці. Це були поспіль незавидні будівлі, абияк складені із дубових колод, які постачалися щедро на Хортицю, а по колодах обшиті гілками й очеретом. Самі хати, не виключаючи житла кантарія, більше були схожі на халабуди, бо тільки дахи їхні височіли над землею. Дахи ці були чорні й закіптюжені, тому що, коли в хаті горів огонь, дим виходив не тільки крізь верхній отвір у покрівлі, але й крізь усю обшивку, й тоді здавалося, що це ніяка не хата, а просто купа гілок і очерету, в якій курять смолу. В житлах цих панував вічний морок, тому всередині постійно палили або скіпку, або дубові пні. Крамничних сараїв було кілька десятків, і поділялися вони на курінні, тобто ті, що являли собою власність окремих куренів, і гостинні, де в нетривалі мирні часи заводили торгівлю татари й волохи, – одні ножами, східними тканинами, зброєю і всяким награбованим добром, другі, як правило, вином. Гостинні крамниці, одначе, були зайняті рідко, бо торгівля в цьому дикому лігві частіш за все закінчувалася розграбуванням, од чого ні кантарій, ні крамні отамани юрбу втримати не могли. Між сараями також кособочилися тридцять вісім курінних шинків, а біля них серед сміття, трісок, дубових полін і куп кінських кізяків завжди лежали п’яні до нестями запоріжці, одні забувшись кам’яним сном, інші з піною на вустах, у судорогах або нападах запійної гарячки. Їхні товариші, завиваючи козацьких пісень, плюючись, б’ючись або цілуючись, проклинаючи козацький талан або плачучи над козацькою долею, наступали на голови й тіла лежачих. Тільки з моменту, коли затівався, скажімо, який-небудь похід на татар або на Русь, закон вимагав тверезості, й тоді учасників походу за пияцтво карали на горло. Та в інші часи й особливо на Крамному базарі майже всі були п’яні: кантарій і крамні отамани, продавець і покупець. Кислий запах кепської горілки заразом із запахами смоли, диму і кінських шкур вічно стояв по всьому передмістю, що строкатістю крамниць своїх скоріше нагадувало якесь татарське або турецьке містечко. У крамницях цих продавалося все, що де-небудь у Криму, Волощині або на анатолійських берегах вдалося награбувати: яскраві східні тканини, парча, алтабас, сукна, оксамит, набійки, тик і полотно, мідні й залізні тріснуті гармати, шкіра, хутра, тараня, вишні й турецьке сухе варення, костьольне начиння, латунні півмісяці, вкрадені з мінаретів, і позолочені хрести, зірвані з церков,[61] порох, холодна зброя, ратища для пік і сідла. А серед усієї мішаниці товарів, серед цієї строкатості вешталися люди, одягнені в обноски найрізноманітнішої одежі, літом напівголі, завжди напівдикі, закіптюжені, чорні, виваляні в грязюці, вкриті кровоточивими ранами від укусів величезних комарів, міріади яких літали над Чортомликом, і, – як уже було сказано, – вічно п’яні.

У ці хвилини в Гассан Баша людей було куди більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, позаяк усі поспішали на січовий майдан, де мала зібратися рада. Пилип Захар і Антон Татарчук вирушили разом з усіма, та Антон огинався, йшов якось неохоче і давав натовпу обігнати себе. Тривога все помітніше відбивалась на його лиці. Вони пройшли мостом через рів, затим увійшли у ворота і опинилися на широкім укріпленім майдані, оточенім тридцятьма вісьмома великими дерев’яними будівлями. Це й були курені, а точніше, курінні будинки – своєрідні військові казарми, в яких жили козаки. Одинакові за величиною, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, що походили від різних українських міст – тими ж назвами йменувалися й полки. В одному кутку майдану розташовувався дім ради, в ньому й засідали отамани під головуванням кошового; натовп же, або так зване товариство, радився просто неба, час від часу посилаючи депутації до військової старшини, а часом силою вриваючись у приміщення ради й нав’язуючи свою волю нараді.

На майдані вже було величезне скупчення народу, позаяк під цей час кошовим отаманом було стягнуто на Січ усе військо, що стояло по островах, річках і лучках, через що й товариство зробилося багатолюднішим, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому завчасно запалили десятка півтора бочок зі смолою; тут і там з’явилися барила з горілкою – це кожен курінь викочував для своїх, аби надати більше жару нарадам. Порядок у куренях додержували осавули, озброєні важезними киями для перестраху тих, які радились, і