Читати книгу - "Смарагдова планета"

Звідкись долинула музика, і він поглянув в бік запнутого фіранкою ілюмінатора. Там холодний квітневий океан, айсберги, яких він ще ніколи не бачив. Там попереду — Америка. Чудова, розкішна країна, чимось схожа на їхній велетенський, непотоплюваний лайнер. Там, попереду, ще тиждень, а то й два, свята, а тут…

Тут — головне. Це дівчатко, його діамант, знайдений на смітнику життя.

Він згадав своє несподіване, трохи незвичайне освідчення в коханні.

Вже давно він придбав за кругленьку суму каюту другого класу на найбільшому в світі пароплаві, який готувався вирушити в своє перше плавання із Саутгемптона до берегів Америки. Він занедбав справи, подумки насолоджуючись найбільшим Святом свого життя. Упивався усвідомленням свого благополуччя, хоч і добре розумів, що після мандрівки знову почнеться звичайне рутинне життя з вічними проблемами й каверзами, але то буде потім, потім. А зараз — віддушина, Свято!

У цьому ейфоричному стані, вже склавши речі й віддавши останні розпорядження, він вирішив обійти контору. Прощався, вислуховував захоплення й побажання, декому обіцяв сувеніри. І тут, як завше в коридорі, натрапив на білошиє дівча.

Він узяв її руки в свої, голосно й весело заговорив і раптом — замовк: у нього навіть в роті зашерхло, а язик задубів, немов від наркозу.

Вперше побачив те, чого не помічав досі. Як зворушливо спадає по відкритій груді тоненький срібний ланцюжок, як ховається кінчик хрестика у м’який сутінок улоговинки…

— Що ж нам робити? — запитав невідомо в кого. — Розумієш… Ось дивлюся на твій хрестик і зовсім не думаю про Бога. Не можу про нього думати. Я виціловую подумки твої прекрасні перса, притискаюсь до них очима, лоскочу їх віями. Бог, до речі, про це знає й давно простив мені.

Дівчина мовчала, прикривши очі. Він раптом чітко зрозумів, що його слова їй подобаються, що вона сприймає їх зміст, як дію, і якщо він зараз не скаже їй все, то потім буде інакше — гірше або зовсім погано.

— Послухайте, — сказав він, переходячи на «ви» й пригортаючи її до себе. Він геть-чисто забув, де знаходиться, забув, що їх можуть побачити. — Я позавтра на пароплаві вирушаю до Америки, дуже вас прошу, благаю: складіть мені компанію. Я чекатиму на вас у порту. Я вже чекаю.

— Гаразд, — слабо видихнула вона, й він, очманілий від несподіваного щастя, помчав переоформляти квиток.

І ось його радість поруч, дихає в плече!

А лайнер плив, ґорґочучи в трюмах потужними машинами, сяючи вогнями всіх одинадцяти житлових палуб. Не вгавала музика в кафе й ресторанах, кружляли пари, чоловіки палили й грали в бридж, пили, обговорювали світові проблеми й жіночі принади — частина земного світу рухалася від одного материка до іншого.

Потім настав ранок. Вони замовили сніданок у каюту. Вона пила шампанське, весело сміялася. А коли дійшло до десерту, стала губами відбирати в нього ягоди з морозива. Чим це закінчилося, навіть найнездогадливіший чи пуританськи настроєний читач вже, звичайно, здогадався.

Вони насолоджувалися розкішшю цього плавучого палацу. Не проминувши жодного з його чисельних барів і ресторанів.

Виявилося, його маленька фея чудово танцює. Він з радістю дізнався, що вона ласунка і боїться темряви. Здається, на другий день він перерахував усі родимки на її тілі, кожну поцілував і сказав, що якби був астрологом, то вгадував би майбутнє не по зірках, а по її родимках…

Того вечора вони трохи посиділи в «Кафе Паризьєн» і повернулися до каюти.

Ще з порога він підхопив її на руки, закружляв, потому опустив на ліжко.

— Я засинаю, любий, відпусти мене, — сказала вона через якийсь час і відразу заснула, немов провалилася — стомлена від кохання, хмелю, від їхнього свята, що тривало вже четверту чи п’яту добу.

На ній не було нічого, крім хрестика. Він виціловував її, обережно торкаючись губами до всіх куточків гарячого тіла і дивувався цим своїм поцілункам: жодної жінки ніколи він так не пестив. Нарешті востаннє поцілував хрестик і погасив світло.

Ліг горілиць. Відчуття блаженства не полишало його. На губах ще жив дотик маленького хрестика. І раптом з оцієї солодкої напівсонної млості виринула думка про Бога. Навіть не думка, а молитва, тиха, спокійна, як зітхання, як останнє видіння людини, котру наступної миті здолає сон…

«Якщо ти є… Там, серед зірок. Якщо ти справді всемогутній. Зроби так… Зроби так, щоб це тривало вічно! Ну, не так, щоб вічно, я розумію… Все життя. Все наше життя! Я не хочу повертатися додому, в контору. Я не хочу втрачати своє кохання, Боже. Не хочу викручуватися, брехати, постійно ламати голову, як викроїти пару годин для зустрічей у готелі. Я не хочу дотеперішнього життя, Господи! Дай нам нову суть, Боже. Якщо ти всемогутній, розбий, благаю, цей корабель об скелі і дай нам шматочок раю! Не небесного, ні. Хай це буде безлюдний острів. Я зроблю з нього рай. Я складу наше життя по цеглині, як це роблять майстри-каменярі. Ми понароджуємо багато дітей. Боже, ти тільки розбий, прошу, цей корабель. Ти тільки продовжи…»

Не встиг він додумати останні слова своєї молитви, як сталося чудо.

Він на секунду кудись чи то пірнув, чи то провалився, а отямився вже по пояс у воді з коханою на руках. Ось він — острів. Жарке сонце, пальми, яскрава зелень. Дякую тобі, Господи! Я ніколи не вірив, що ти є, точніше, не замислювався над твоїм існуванням, а ти таки є, і щедрий, великодушний. Але як калатає серце! Треба розбудити мою кохану, показати їй рай, який ти нам подарував, і скласти дяку тобі, Всемогутній…

У двері каюти хтось грюкав.

Ще погойдуючись на ласкавих хвилях сну і досадуючи, що це був усього лише сон, він клацнув замком.

У коридорі стояв морський офіцер.

— Прошу вас, — сказав він, — одягти рятувальні жилети і негайно йти на палубу, до шлюпок. Наше судно зазнало лиха.

— Ви послали SOS? — приголомшено спитав він, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.

— Звичайно, — відповів офіцер. — Радист передає його безперервно. Обов’язково одягніть теплий одяг.

Він зник, не зачинивши двері. Наш герой дошкандибав до постелі, почав торгати свою кохану.

— Відчепись. Я хочу спати, — мляво відбивалася вона, мабуть, вважаючи, що він знову домагається любощів.

— Та прокинься, ти! — гримнув роздратовано. — Ми тонемо!

Нарешті він розбуркав свою супутницю, змусив одягтися, одягнувся сам.

— Ти все вигадав, скажи! — жалібно повторювала вона, не знаходячи потрібних речей. — Любий, скажи, що ти пожартував. Ти жартуєш, адже так? Цей корабель не може потонути — про це писали всі газети. Навіщо