Читати книгу - "Великий Мольн"

Та ось його знову поймає розпач. І він каже:

— Що ж, нам пора йти.

Звісно, в нього щемить серце, коли він дивиться на довколишні ліси, які знову збирається покинути.

— Через три дні ми вже будемо в Німеччині, — каже Франц. — Наші фургони лишилися далеко. Тридцять годин ми йшли без упину пішки. Сподівалися прийти вчасно, щоб забрати Мольна, поки вінчання не відбулося, і розшукати разом з ним мою наречену.

Потім його знову поймає зухвалість.

— Покличте свого Делажа, — каже він, ідучи, — а то буде просто жахливо, якщо я з ним зустрінусь.

Сіра постать Франца повільно розчиняється серед дерев. Я підкликаю Жасмена, й ми продовжуємо свою прогулянку. Але майже одразу ж бачимо вдалині Огюстена, який вийшов зачинити віконниці, і помічаємо щось дивне в його руках.

Розділ дев'ятий

ЩАСЛИВІ ЛЮДИ

Згодом я докладно дізнався, що там сталося…

Пополудні Мольн і його дружина, яку я й далі називаю панною де Гале, залишилися самі у вітальні в саблоньєрському будинку. Коли всі гості роз'їхалися, старий пан де Гале розчинив на мить двері, і до будинку із завиванням увірвався вітер; далі старий вирушив до В'є-Нансея й мав повернутися аж на вечерю, щоб замкнути все на ключ і зробити розпорядження на фермі. Тепер знадвору не пробивався до молодят жоден звук. Тільки гола шипшинова гілка стукала в шибку вікна, повернутого на рівнину. Двоє закоханих, замкнувшись наодинці зі своїм щастям, мовби пливли в човні, що його підганяв зимовий вітер.

— Вогонь ось-ось загасне, — мовила панна де Гале, підходячи до ящика, щоб узяти поліно.

Але Мольн випередив її і сам поклав дрова в камін.

Потім він узяв простягнену йому руку, і вони обоє застигли одне навпроти одного, задихаючись, наче приголомшені великою звісткою, яку не висловити словами.

Знову чути було, як вітер котив свої хвилі, мов річка під час повені. Час від часу краплі дощу прокреслювали навскіс шибку, неначе вікно поїзда, що мчить з великою швидкістю.

Та ось панна де Гале випручала свою руку. Відчинила двері, що вели до коридора, і з таємничою усмішкою зникла. Огюстен лишився в сутіні кімнати сам… Цокання настінного годинника нагадувало йому їдальню в Сент-Агаті… Мабуть, він подумав: «Ось цей дім, що його я так шукав, і в цьому самому коридорі колись чути було шепіт і пробігали дивні істоти…»

Очевидно, цієї миті Огюстен почув — панна де Гале казала мені потім, що вона теж почула — Франців крик, який пролунав неподалік від будинку.

Молода жінка показувала Огюстенові всілякі прекрасні речі, що їх вона принесла до кімнати: іграшки, якими вона гралася в дитинстві, всі свої дитячі фотографії — вбрана маркітанткою[10], вона разом із Францом сидить на колінах у матері, яка була така гарна, — свої дитячі сукеночки, що збереглися в неї: «А ось що я носила незадовго до нашого знайомства, либонь, тоді, коли ви вперше приїхали до Сент-Агата…»— але Мольн уже нічого не бачив, нічого не чув…

Щоправда, на якусь мить він, здавалося, згадав про своє незвичайне, неймовірне щастя.

— Ви біля мене, — мовив Мольн глухим голосом, наче від самих цих слів у нього паморочилась голова, — ви проходите повз стіл і на мить торкаєтеся його рукою…

І ще:

— Коли моя мати була молода, вона, розмовляючи зі мною, так само, як оце ви, трохи нахилялася вперед… А коли вона сідала за фортепіано…

Панна де Гале запропонувала щось зіграти, поки споночіє. Але в тому кутку, де стояло фортепіано, було темно, і їй довелося засвітити свічку. Рожевий абажур перед обличчям Івонни ще більше підкреслював яскравий рум'янець на її щічках — свідчення глибокої тривоги.

Саме тоді до мене на узліссі й долинула тремтлива мелодія, яку підхопив вітер і невдовзі урвав крик цих двох навіженців, що підкралися до нас у ялиннику.

Мольн довго слухав гру дівчини й мовчки зиркав у вікно. Кілька разів він повертався й дивився на ніжне личко, сповнене втоми й неспокою. Потім підійшов до Івонни й поклав руку їй на плече. Вона відчула дотик, але не знала, як відповідають на такі пестощі.

— Вечоріє, — сказав Мольн нарешті. — Я йду зачинити віконниці. А ви, будь ласка, грайте…

Що відбувалося тоді в цьому дивному, відлюдькуватому серці? Я часто ставив собі це запитання, але відповідь на нього прийшла надто пізно. Мучили його якісь незбагненні докори сумління? Незрозумілий жаль? Страх побачити, як швидко тане в його руках небачене щастя, що його він так міцно тримав? І, може, жахлива спокуса зараз же пожбурити на землю здобуте ним диво?

Мольн ще раз подивився на свою молоду дружину і вийшов — повільно й мовчки. Ми з Жасменом стояли на узліссі й бачили, як Огюстен спочатку нерішуче зачинив одну віконницю, розгублено подивився в бік лісу, потім зачинив другу і рантом кинувся бігти в наш бік. Він прибіг до того місця, де ми стояли, перш ніж нам спало на думку сховатись. Огюстен помітив нас тієї миті, коли збирався перестрибнути невисоку огорожу, недавно зведену довкола луки. Він на кілька кроків збочив. Пригадую, як він розгубився, своїми рухами скидався на зацькованого звіра… Мольн удав, ніби повертається назад: либонь, вирішив перебратися через огорожу біля струмка.

Я гукнув на нього:

— Мольне!.. Огюстене!..

Він навіть не озирнувся. Тоді, бувши певен, що тільки так його можна затримати, я крикнув:

— Франц тут! Постривай!

Огюстен зупинився. Засапавшись і не давши мені зібратися з думками, Мольн спитав:

— Він тут? Чого йому треба?

— Він нещасливий, — відповів я. — Прийшов просити в тебе допомоги, хоче, щоб ти допоміг йому знайти те, що він утратив.

— О, я так і думав, — мовив Огюстен, понуривши голову. — Як мені хотілося притлумити в собі цю думку!.. Але де він? Кажи швидше.

Я сказав, що Франц недавно подався звідси й що тепер його вже напевне не наздогнати. Це дуже розчарувало Мольна. Збентежений, він ступив кілька кроків, потім зупинився. Здавалося, його смутку й нерішучості не було меж. Тоді я сказав, що дав від його імені Францові обіцянку й призначив йому зустріч через рік на тому самому місці.

Огюстен, такий спокійний звичайно, тепер надто пожвавішав:

— Ну, навіщо ти це зробив! — скрикнув він нетерпляче. — Звісно ж, я можу його врятувати. І це треба зробити негайно! Я мушу його побачити, поговорити з ним, хай він мені вибачить, і я дам усьому раду… Інакше більше не зможу прийти