Читати книгу - "Проби"

Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки

Буде й святковим — боги так схотіли.

Верґілій, Енеїда, V, 49

Пер. Михайла Білика

я нуджу світом; навіть радощі, яких іноді зазнаю, замість утішати, розтроюджують жаль по його втраті. Все у нас було навпіл, і мені мариться, ніби я грабую його частку:

I за гріх я вже мав заживати розкошів,

Як не стало того, з ким я мав їх ділити.

Теренцій, Кат сам собі, І, 1, 97—98

Я так призвичаївся бути повсякчас подвійним я, аж мені здається, ніби я нині лише півлюдини.

Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки

Раніше, взявши й частку мого єства —

Каліка, сам собі немилий,

Я залишився б… та ні: в цю днину

Й мене б не стало…

Горацій, Оди, II, 17, 5

Пер. Андрія Содомори

Хоч би що я робив, хоч би про що думав, я незмінно відчуваю його брак, так само, зрештою, відчував би й він стосовно мене: він безмежно мене перевищував не тільки в решті високих прикмет і чеснот, а й у дружніх обов'язках.

Брате мій, так безжально забраний в мене!

Радість мою ти навіки згасив, відійшовши,

Дім мій сумний без тебе став як могила.

Разом з тобою пропали всі втіхи, їх оживляла

Ще за життя твого любого брата любов.

Бо по кончині твоїй я зрікся служити мистецтву,

Вигнав із серця свого всі колишні одради…

Слова тобі не скажу, й оповідок твоїх не почую.

І не побачу очей, що миліш мені за життя.

Брате мій любий! Тебе я любитиму вічно.

Катулл, LXVIII, 20, LXV, 9

Та послухаймо, як звучить голос отого шістнадцятилітка.

Переконавшися, що його твір тим часом видобули на світло, і то з лихим наміром, люди, які силкуються підірвати і повалити наш державний лад, не дбаючи про те, чи цей переворот вийде на ліпше, та ще й утелющили його між виробами свого власного штибу, я передумав наводити його на цих сторінках. А щоб авторова пам'ять не потерпіла в очах тих, хто не міг знати зблизька його думок та вчинків, я їх попереджаю: за цей предмет він узявся в роки хлоп'яцтва, просто щоб повправляти перо, як за поточну тему, тисячу разів яложену в різних книжках. Я нітрохи не сумніваюсь, що він вірив у те, що писав, бо був надто сумлінний, аби збрехати, навіть жартома. Зрештою я знаю, що якби він міг вибирати, то волів би народитись у Венеції, а не в Сарлаку[77], і сказав би чому. Але в душі його невитравно закарбувалась інша максима — виявляти послух, свято коритися законам, під осолоною яких він народився. Зроду ще світ не знав ліпшого громадянина, прихильнішого до спокою вітчизни і ворожішого чварам та новаціям свого віку. Свій хист він радше віддав би на те, щоб загасити вогонь, ніж на те, щоб його роздмухувати. Дух його був відлитий на модло інших часів, ніж наші. Отож замість поважного твору, я приточу тут інший, зложений так само замолоду, але веселіший і грайливіший.

Розділ XXX

Про поміркованість

Немовби наш доторк ніс із собою заразу, ми псуємо ним речі, самі з себе добрі й гарні. До цноти можна підійти так, що обернеться на гріх, — це коли нам захочеться практикувати її надто жорстко й безоглядно. Ті, хто каже, що цнота не терпить надміру, бо надмір уже не цнота, лише граються словами:

Чесного хай називають злочинцем, розумного — дурнем

Тільки за те, що в своїй доброчесності міри не знає.

Горацій, Послання, І, 6, 15

Пер. Андрія Содомори

Філософія ці речі тонко розрізняє і знає, що з надмірної любові до цноти можна надто вже далеко зайти в домаганні справедливості. Як тут не згадати слова Божого: «Не будьте мудрішими, ніж треба, а будьте мудрими в міру». Я бачив когось (ба з найбільших!), хто тільки зашкодив своїй святобливості, зробившись надто побожним для людей свого стану.

Я люблю натури помірковані й пересічні: надмірність навіть у тім, що добре, як не бридить мене, то, принаймні, заскочує, і я гублюся, як же її охрестити. Павсанієва[78] мати, яка перша подала приклад і принесла перший камінь каменувати сина, а також диктатор Постумій[79], який віддав на смерть свого сина за те, що в юначому запалі той трохи відірвався від шерегу, переслідуючи ворога, здаються мені не так справедливими, як дивними. Я не став би ні радити, ані наслідувати таку нелюдську і так дорого оплачену цноту.

Лучник, чия стріла перелетіла ціль, хибить та само, як той, хто допустився недольоту. Очі сліпнуть так само, як тоді, коли глянути нагло на яскраве світло, так і тоді, коли встромити їх у пітьму. Калікл у Платона каже, що надмірно філософувати небезпечно, і не радить виходити за ті межі, в яких філософія корисна; філософувати помірковано приємно і зручно, натомість у крайніх об'явах любомудріє робить людину дикою і збоченою, ненавидником релігії і обов'язкових законів, самітником, ворогом людських утіх, нездатним вести громадські справи і помагати не лише ближньому, а й самому собі, готовим, як б'ють, здаватися на ласку переможця. Калікл має рацію, бо як занадто філософувати, філософія позбавляє нас природної волі і через свої недоречні побудови зводить нас із гарного і рівного шляху, накресленого природою.

Наша прихильність до своїх малжонок з усіх поглядів законна, а проте богословство вважає за потрібне накласти на неї пута й обмежити її. Я колись вичитав, ніби святий Тома осуджував шлюби між надто близькими родичами, і то через небезпеку, що любов до такої дружини може стати непоміркованою. Подружні почуття вважаються за досконалі й цілком достатні: якщо їх ще й обтяжує любов, якою ми переймаємося до кревних, то нема сумніву, що такий надмір легко заведе чоловіка поза межі розумного.

Науки, що регулюють людські звичаї, як-от богословство та філософія, втручаються в усе: нема серед наших приватних і таємних справ такої, що здолала уникнути їхнього нагляду і санкцій. Немудрі ті,