Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наостанку до Хмельницького з королівським листом виїхав Смяровський, і невдовзі розлетілася радісна звістка, що козаки знімають облогу із Замостя й відступають в Україну, де спокійно чекатимуть королівських розпоряджень і ухвали комісії, яка має вивчити їхні претензії. Здавалося, що після грози над краєм зійшла семибарвна веселка, провіщаючи тишу і спокій.
Щоправда, не бракувало неприхильних ворожінь і передбачень, проте серед сприятливого благополуччя на них ніхто не звертав уваги. Король поїхав до Ченстохови, аби перед усім подякувати небесній заступниці за обрання на трон і ввірити себе її подальшій опіці, а звідти вирушив до Кракова на коронування. За ним потяглися й сановники. Варшава спорожніла. У ній лишилися тільки exules[43] з України, котрі ще не сміли повертатися до своїх зруйнованих маєтків, або ті, котрим вертатися не було по що.
Князь Ієремія, як сенатор Речі Посполитої, мусив супроводжувати короля, а Володийовський і Заглоба на чолі однієї драгунської хоругви вирушили швидким маршем до Замостя, щоб повідомити Скшетуському щасливу новину про пригоду з Богуном, а далі укупі з ним вирушити на пошуки князівни.
Пан Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо у цьому з’їзді незліченної кількості шляхти, у передвиборній метушні, у безперервних гулянках і бійках, які вони влаштовували удвох із Володийовським, йому було так добре, як рибі у воді. Але він тішився думкою, що повертається до життя діяльного, до пошуків пригод і можливості вдаватися до всіляких хитрощів, на які обіцяв собі не скупитися, та й, зрештою, він мав свою думку про небезпеки столичного життя, яку й поквапився викласти Володийовському:
— Правду кажучи, пане Міхале, — почав він, — ми з тобою чимало у Варшаві зробили, але борони Боже затриматися там довше, так-так, повір, ми б зніжилися з тобою, як той славетний карфагенянин, котрий від солодкого повітря Капуї геть заслаб. А найгірше з усього — це жінки. Вони будь-кого доведуть до згуби, бо, зауваж собі, нема нічого на світі зрадливішого, ніж жінка. Чоловік старіє, а його все одно тягне…
— Ет, це ти, ваша милость, облиш! — перебив Володийовський.
— Та я й сам собі часто повторюю, що пора б уже вгомонитися, тільки кров у мене ще надто гаряча. У тобі більше флегми, а в мені холери. Та годі про це. Почнемо тепер інше життя. Зі мною теж уже так бувало, що раптом усе остогидає і тягне на війну. Хоругва у нас добре прикрита, а там, під Замостям, іще розгулюють розбійницькі ватаги, тож у пошуках князівни нам нудно не буде. І Скшетуського побачимо, і велетня нашого, журавля литовського, тичку хмелеву пана Лонгіна, бо ми його вже хтозна-відколи не бачили.
— Ти, ваша милость, скучив за ним, а як зустрінетесь, спокою йому не даси.
— Бо твій кінь швидше хвостом махне, ніж він слово скаже, а розтягує ті слова, як кушнір шкуру. Все у нього в силу пішло, а не в голову. Як обійме кого, то ребра крізь шкіру повитискає, зате в усій Речі Посполитій нема дитини, котра б його круг пальця не обвела. Нечувана річ, щоб чоловік із таким багатством був таким hebes[44].
— Невже він і справді такий багатий?
— Він? Та в нього, коли ми познайомилися, пояс був такий напханий, що він не міг ним підперезатися і носив його як копчену ковбасу. Можна було ним як києм махати — не зігнеться. Сам мені казав, скільки має сіл: Мишікишки, Собачікишки, Пігвишки, Сирутяни, Чапутяни, Капустяни (недарма у господаря капустяна голова), Балтупи — хто їх запам'ятає, усі ці поганські назви! Півсвіту йому належить. Великий це ботвинячий рід, Підбип’яти.
— А ти, добродію, не перебільшуєш про його маєтки?
— Анітрішечки. Я повторюю тільки те, що від нього чув, а він, скільки живе, ще ні разу не збрехав, бо, зрештою, і на це кебети не має.
— Ну, тоді буде наша Ануся панею на всю губу! А от щодо його розуму я з тобою, ваша милость, ніяк погодитися не можу. Чоловік він статечний і такий розсудливий, що при нагоді ніхто ліпше не порадить, а що не вельми красномовний — не біда. Не всякому Господь Бог дав такий гострий язик, як тобі, добродію. Та що й казати! Великий він рицар і чесна душа, а найліпший доказ цього, що ти, ваша милость, сам його любиш і радієш, що побачиш.
— Кара Божа, ось хто він! — буркнув Заглоба. — А радію я тільки тому, що Анусею його допікатиму. с?
— Цього я тобі робити не раджу — небезпечно… Його то взагалі хоч до рани прикладай, але тут він може легко втратити терпіння.
— То й нехай втратить! А я йому, як панові Дунчевському, вуха пообтинаю.
— Вгамуйся, ваша милость. Я й ворогові не радив би його чіпати.
— Ну, ну, тільки б його побачити!
Заглобине побажання справдилося швидше, ніж він гадав. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив зупинитися на відпочинок, бо коні були геть здорожені. Як же здивувалися обидва приятелі, коли, зайшовши у заїзді в темні сіни, вони в першому ж зустрічному шляхтичеві упізнали пана Підбип’яту.
— Скільки літ, скільки зим! Як ся маєш, добродію! — вигукнув Заглоба. — Невже тебе козаки не порубали у Замості?
Пан Підбип’ята почав по черзі обіймати й обціловувати у щоки обох.
— Оце так зустріч, ге! — радісно повторював він.
— Куди їдеш? — запитав Володийовський.
— У Варшаву, до ясновельможного князя.
— Князя у Варшаві нема. Поїхав із його милостю королем до Кракова, перед яким на коронуванні нестиме яблуко.
— А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав спитати, куди князівським рейментам іти, бо, хвалити Бога, Замостя їм уже не потрібне.
— Тобі не треба нікуди їхати — ми веземо накази.
Пан Лонгінус насупився, бо від душі бажав дістатися до князя, побачити його придворних і особливо одну маленьку особу.
Заглоба почав значливо підморгувати Володийовському.
— Я таки поїду до Кракова, — мовив литвин, трохи подумавши. — Наказано мені листа віддати, от я й віддам.
— Ходімо в хату, звелимо собі пива підігріти, — запропонував Заглоба.
— А ви куди їдете? — спитав дорогою пан Лонгінус.
— У Замостя, до Скшетуського.
— А поручика нема в Замості.
— От тобі й маєш! А де ж він?
— Десь під Хорощином, розбійницькі ватаги громить. Хмельницький відступив, але його полковники усе дорогою палять, грабують, стинають. Староста валецький послав Якуба Реговського, щоб він їх угамував…
— І Скшетуський із ним?
— Авжеж. Тільки вони у тих краях нарізно тримаються, бо затіяли між собою велике змагання, про яке я вашим милостям згодом розповім.
Тим часом вони зайшли до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем i мечем. Том другий», після закриття браузера.