Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Жвавіше, орли! Жвавіше! Поки коні гарячі. Нумо, давай підсоблю.

І підхоплює за кожушок Юрка. До нього підскакує другий у шоломі. «Товаришу підполковник, я!» Вони удвох приймають з моїх рук Юрка. І я відчуваю щемливу вдячність до цього підполковника. Диви, який молодець,— спинив для поранених танки! А все, певно, Катя! Вони вдвох з допомогою німця піднімають Юрка на броню танка, слідом, чіпляючися за боковий трос, якось вибираюся і я. А підполковник легко зіскакує, щоб допомогти Каті.

— Давай цього туди, на трійку. Гей, герою, поможи! — звертається він до німця. Той у гуркотінні малих обертів двигуна або не почув, або не зрозумів його... Стоїть унизу біля танка, видно, не знаючи, чи можна йому сюди залізти. І тут поміж танків звідкись з’являється Сахно.

— Товаришу підполковник. Це німець. Його треба ліквідувати. Зараз же.

Підполковник, що несе з Катею пораненого, здивовано скидає голову в ребристому шоломі. Сахно тим часом розстібає кобуру. Він упевнений, що підполковник не заперечить. Ця його самовпевненість відгукується в мені шаленством. Не з жалю до німця, а щоб допекти Сахнові, я кричу:

— Не слухайте! Товаришу полковник... Це «язик»... Його до генерала наказали...

— До якого генерала? — не розуміючи, перепитує підполковник і тут же махає рукою.— Хай їде, чорт з ним. Порішити встигнете.

«Ага, викуси!» — злорадо думаю я і кричу до німця:

— Ком! Швидко!

Сахно, бачу, хоче заперечити, але танкісти поспішають. Люк башти за моєю спиною, ляскаючи, зачиняється. Обидва танки, фиркаючи, додають обертів, і Сахно кидається до нас на броню.

— Ти май на увазі: втече — під трибунал підеш! — залазячи, кричить він мені просто у вухо.

«Пішов ти під три чорти!» — з лютою ненавистю думаю я.

25

Щоб згаяти час, ми ліниво, з насолодою п'ємо пиво. Горбатюк скинув піджак і сидить у самій світлій шовковій тенісці. Піджак висить на спинці стільця. Йому душно. З моїх плечей, здається, впала гора. Він не Сахно. Я дивуюся тепер собі, що це за нечиста сила засліпила мене і не дала тями, що я помилився. Це зовсім інша людина.

Люду в ресторані меншає. Деякі столики зовсім вільні, і офіціанти струшують обруси. Наші молоді сусіди все ще сидять, весело поміж собою балакаючи. На столі в них три порожні пляшки з обдертою фольгою. Горбатюк вовтузиться, відкидається на спинку стільця і з доброзичливою ситістю поглядає в зал. Наскільки можна було зрозуміти протягом вечора, він трошки гонористий, але взагалі простий і доброзичливий.

— Знаєте, а я вас помилково прийняв за іншого,— щиро признаюся я.— За одного паскуду. З війни ще.

Горбатюк співчутливо всміхається:

— Мабуть, якийсь зрадник?

— Ні. Він на зрадника не схожий.

— Боягуз, панікер?

— Та й не боягуз. Де треба йому, він навіть був хоробрий. Ще й іншим боятися не давав.

— Суворий, значить?

— Суворий — не те слово. Швидше безжальний.

— Ну, на війні безжальність не гріх...

Щось ми втрачаємо взаєморозуміння. Здається, він не погоджується зі мною. Але це непорозуміння. Як же йому довести, що це не просто виконання наказу. Тут інше. А Горбатюк тим часом поблажливо усміхається: у нашій маленькій суперечці він відчуває себе розумнішим. З цією усмішкою він доливає у фужери пива — спочатку в мій, а потім у свій — і підсовується до мене ближче.

— Я тобі скажу з власного досвіду. На війні там був порядок, де солдати боялися командира більше, ніж німця,— багатозначно повідомляє і п'ятірнею руба б'є по столу.— У такого командира все: і завдання виконано, і груди в орденах.

— А люди?

— Що люди?

— А люди в могилах?..

Горбатюк здивовано блимає очима і совається на стільці. Видно з усього, що питання моє заскочило його зненацька. Де в такого командира люди, він про це не подумав:

— Ну, знаєш, на війні на це не зважають.

Ось тобі й маєш! Я зовсім перестаю його розуміти. Цей танкіст починає мене дивувати. Я давно не чув таких висловлювань. Просто дивно чути таке від фронтовика в наш час.

Горбатюк тим часом одним духом випиває пиво і знов нахиляється до мене:

— Слухай сюди! Ось ти кажеш: люди, люди. Пам'ятаю такий випадок. Під Вітебськом судили одного. Молодий такий. Ванька-взводний. Скороспечений лейтенантик. Вів батарею. Відступали. Попереду річечка. Треба знайти брід. Йому б, дурневі, відправити когось. А він пожалів: той поранений, той хворий, той старий, а той плавати не вміє. Ну, і пішов сам з ординарцем. Брід знайшов, перебрався на другий бік. А там німці. Ну й зацапали. Пораненого. А в нього карта. І маршрут. А в батареї жодного командира. Так і накрилася батарейка. Лейтенант, правда, вирвався з полону, через тиждень приходить. Тут, звісно, і спікся. А як же? Пожалів людей...

— Просто він дурень, той лейтенант.

— Авжеж, дурень,— лагідно погоджується Горбатюк.— А ось другий приклад. Судили командира танка. Вискочив з екіпажем раніше, ніж підбили. Вдарила болванка, ну він і крикнув: «Залишити машину!» На суді каже: хлопців пожалів. Він, бач, був упевнений, що другим пострілом його підпалять. «Тигр» стріляв. Підпалив таки. А лейтенант з танка до штрафбату загримів.

Горбатюк солодко затягується сигаретою. Несподіваний здогад примушує мене здригнутися:

— А ви не прокурором були?

Він чомусь оглядається і примружує одне око:

— Головою трибуналу.

Мені здалося, що я недочув:

— Чого?

— Військового трибуналу,— виразно повторює Горбатюк.

Я не знаю, що казати далі, і помалу переводжу погляд на стіл. Тепер усе зрозуміло.

Горбатюк, певно, зауважив мою коротку збентеженість і відчужено насупив брови:

— А ви чого дивуєтеся?

— Та так...

Пальцями я обертаю на скатертині фужер, розгублено дивлюся, як повзають по його поверхні іскристі відблиски бра.

Горбатюк застережливо оглядається на молодіжний стіл і зітхає:

— Ти, мабуть, думаєш: трибунал — це порушення законності? Тепер так модно вважати. Модно реабілітовувати. Модно зіпхнути все на суддів. І ніхто не задумується. В ім'я чого вони це все робили. Старалися, виконували, недосипали, недоїдали, їздили на передові, потрапляли під бомби. В ім'я чого?

Проте його фальшивий запал мене не розчулить. Мої почуття до цієї людини щодалі більше опановує зла іронія:

— Може, в