Читати книгу - "Енн із Острова Принца Едварда"

листа. Я безсоромно занедбала тебе цього літа, мила, але така сама доля спіткала й усіх інших, хто писав до мене. Маю тут цілий стос листів, на які я мушу відповісти, тож доведеться пришпорити розум до битви й підкорити цю вершину. Даруй таку плутанину в метафорах, але я страшно хочу спати. Вчора ввечері ми з кузиною Емілі були в гостях у сусідів. Там було ще кілька інших гостей, і щойно ті нещасні пішли, господиня із трьома доньками їм усім перемили кістки. Я знаю, що так само вони повелися й зі мною, і з кузиною Емілі, коли за нами зачинилися двері. Не встигли ж ми дістатися додому, як пані Ліллі повідомила, що в наймита отих самих сусідів, здається, скарлатина. Пані Ліллі завжди рада принести іншим подібну радісну звістку, в цьому немає жодних сумнівів. А я так боюся скарлатини. І я не могла заснути, лежала в ліжку й думала тільки про неї. Крутилася, вертілася й бачила страшні жахіття, коли вдавалося на хвильку задрімати. О третій я прокинулася в гарячці — боліло горло й голова замалим не тріщала. Я підхопилася в паніці й відшукала медичний довідник кузини Емілі, щоб почитати про симптоми скарлатини. Енн, усі вони були в мене! І тоді, знаючи, що найгірше вже сталося, я лягла знову в ліжко й проспала до ранку, як убита. Хоча, мушу визнати, мене завжди лякав цей зворот. Проте сьогодні я встала здоровісінька, тож це не могла бути скарлатина. Та навіть якби я підхопила її вчора, так швидко вона б не розвинулася. Удень це ясно, але о третій ночі я ніколи не мислю логічно.

Ти, мабуть, дивуєшся, що я роблю в Проспект-пойнті? Просто люблю влітку провести місяць на узбережжі, і тато наполягає, щоб я їхала сюди — до його троюрідної сестри Емілі, у її „пансіон для обраних“. Отже, два тижні тому я приїхала, як завжди. І, як завжди, зі станції мене привіз старенький дядечко Марк Міллер своєю допотопною бричкою, у яку запріг, як він сам каже, „свою безкорисливу коняку“. Він добрий дідок, дав мені цілу жменю рожевих льодяників. Льодяники видаються мені дуже релігійним різновидом цукерок — мабуть, тому, що в дитинстві бабуся завжди давала мені їх у церкві. Якось я їх понюхала й запитала про той запах, чи це і є ореол святості. Та їсти льодяники дядечка Марка мені зовсім не хотілося, бо він їх витяг просто з кишені, повизбирував між них іржаві цвяхи та інші предмети, і тоді дав мені. Але я воліла не кривдити його почуттів, тож дорогою потроху їх викидала. Коли зник останній, дядечко Марк сказав: „І чого було їсти всі враз, панянко Філ? Тепер живіт болітиме“.

У кузини Емілі, крім мене, що п’ятеро гостей — чотири поважні старі дами й один молодий чоловік. Праворуч від мене за столом сидить пані Ліллі. Вона, здається, із тих людей, що отримують якесь похмуре задоволення, детально оповідаючи про всі свої болі, кольки й нудоти. Жодної хвороби не можна згадати, щоб вона не промовила: „О, я добре знаю, що це таке“, і не пустилася смакувати всіма симптомами. Джонас запевняє, що якось у її присутності заговорив про спинну сухотку, і вона так само сказала, буцім їй надто добре відомо, що це таке. Вона знемагала від неї десять років, а тоді її нарешті зцілив якийсь мандрівний лікар.

Хто такий Джонас? Заждіть, панно Ширлі. Про нього ви все почуєте в належну годину. Його не можна плутати з поважними старими дамами.

Ліворуч від мене сидить пані Фінні. Вона завжди говорить тоненьким, жалісним голоском — так, що ти стривожено чекаєш, що вона от-от розплачеться. І складається враження, що життя для неї — то справдешній паділ сліз, а усмішка — навіть не сміх — це гідна осуду непристойність. Про мене вона гіршої думки, аніж тітонька Джеймсіна, і, на відміну від тітоньки, зовсім не любить мене, що могло б це якось урівноважити.

Панна Марія Грімзбі сидить навскоси від мене. Першого дня по приїзді в розмові з нею я сказала, що, напевне, буде дощ — і панна Марія засміялася. Я сказала, що дорога від станції була дуже приємна — і панна Марія засміялася. Я сказала, що комарів тут наче небагато — і панна Марія засміялася. Я сказала, що Проспект-пойнт, як завжди, страшенно гарний — і панна Марія засміялася. Якби я сказала, що мій батько повісився, мати випила отруту, брат у в’язниці, а у мене сухоти в останній стадії, панна Марія засміялася б. Вона нічого не може вдіяти із цим, така вже народилася, але це дуже сумно й страшно.

П’ята дама — це пані Грант. Дуже мила старенька, але вона ні про кого не каже нічого, крім доброго, тож розмовляти з нею геть нецікаво.

А тепер, Енн, я розкажу тобі про Джонаса.

Першого ж дня по приїзді я побачила за столом навпроти себе молодого чоловіка, що всміхався мені так, наче знає мене з колиски. Дядечко Марк уже розповів мені, що звуть його Джонас Блейк, що він студент богословської академії і на літо заступає тутешнього пастора.

Він зовсім негарний — навіть потворний, здається, я в житті не бачила гіршого. У нього велика незграбна фігура й недоладно довгі ноги. Волосся в нього пряме і на колір, як клоччя, ті зелені, рот великий, а вуха… хоча я щосили намагаюся не думати про його вуха.

У нього прекрасний голос — якщо заплющити очі, здається, що сам він — красень, — а ще в нього, звісно, дивовижна душа й сильний характер.

Ми одразу стали приятелями. Він випускник Редмонду, і це нас зблизило. Ми рибалили й каталися на човні, і гуляли узбережжям попід місяцем. Він здається гарнішим у місячнім світлі, а ще він дуже милий і приємний. Від нього просто лине доброта. Старі дами — за винятком пані Грант — не схвалюють поведінки Джонаса, бо він сміється, жартує, і до того ж явно воліє проводити час не з ними, а з такою легковажною особою як я.

Але чомусь, Енн, я не хочу, щоб він уважав мене легковажною. Це сміховинно. Чого це я мушу перейматися, що думає про мене людина на ім’я Джонас із волоссям кольору клоччя, та ще й майже зовсім незнайома?

У неділю Джонас проповідував у тутешній церкві. Я, звісно, теж була там, але ніяк не могла осягнути, що Джонас читатиме проповідь. Той