Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

обережно перевернули мумію на спину. Тепер її можна було роздивитися. Руки були прив’язані до тіла вицвілою смужкою шкіри, на якій ледве вгадувалися сліди зеленої фарби. Такою ж смужкою були зв’язані ноги мумії. Голова була лиса, й ми обидва спустили погляди нижче пояса мумії, щоб зрозуміти, ким мумія була за життя: чоловіком чи жінкою. Але й тут на нас очікувала загадка. Схоже, що мумію за життя чи ж після нього прооперували. Перед нами, вочевидь, лежав колишній чоловік середнього віку з відтятим, тобто відсутнім основним доказом його мужності.

— Це українець, — спокійним, задумливим голосом мовив Петро.

— З чого ти взяв? — здивувався я.

— Ти ж сам занюхав! Він пахне цинамоном... А це запах українського духу.

— У мене теж такий запах, і в покійного Гершовича у розритій могилі був такий запах. Він що, теж українець?

— Ти не збагнув, — несподівано м’яко промовив Петро. — Це запах не нації, а духу! Далебі це означає, що дух якось і тебе діткнувся, і того єврея Гершовича. Дух вищий за націю! — і Петро поглянув у небо, яке вже смеркалося, ніби чекав, що звідти спуститься знамення на підтвердження його слів. — У кожній нації є дурні й мудрі, янголи й горлорізи, але дух огортає своїм крилом тільки найліпших, і він не зазирає у твій паспорт, не перевіряє національності, а вивіряє душу... Якщо в тебе чиста душа, то нехай ти родом узбек чи росіянин, але ж душею ти сутий українець!..

Я приголомшено слухав Петра й відчував присутність чогось потойбічного. Вже не тільки в мені відбувалося щось нове й незрозуміле, але й Петро здавався геть іншим і говорив якось незвично м’яко. А крім того, ввижалося, ніби поруч присутній іще хтось. Мій погляд упав на мумію. А раптом вона жива? Я торкнувся пальцями власного чола, перевіряючи, чи немає в мене гарячки. Проте лоб був у нормі.

Стемніле небо нагадало Петру про пізню годину, і він замовк.

— Час повертатись до жінок, — мовив він. — Як там тобі — руки не болять?

Я показав йому долоні.

— Ти диви, — здивувався він. — Загоїлися!...

Під час вечері, коли ми сиділи довкола багаття, точилася якась дивна розмова, яка одночасно стосувалась і високих матерій, і земних проблем. Більше за інших говорив Петро, і з того, як на нього дивилися Гуля і Галя, зрозуміло було, що й вони його таким бачили і чули вперше.

Ну, Гуля — не дивина, але його чорнява подружка! Трошки абстрагувавшись від загальної розмови і заглибившись у свої роздуми за піалою зеленого чаю, я намагався зв'язати свої дивні внутрішні відчуття зі змінами в поведінці й ледве не в переконаннях Петра. Щось на нас подіяло, але що? Сонячна радіація? Клімат? Випари від мумії? На внутрішні відчуття могли подіяти будь-які фізичні фактори з перерахованих або якісь інші, яких я не помітив. Але що подіяло на несподіване красномовство Петра? Адже довкола не було нічого галюциногенного, і «дитячого харчування» я йому зі своїх бляшанок не пропонував. Чому ж відбулося це виразне пом'якшення його світогляду?

А запах кориці? Бо ж він був реальний і дійсно йшов від мумії. Той самий запах, який передався мені від трупа Гершовича. Тільки зараз він, здається, полишив мене, наче його висушило сонцем і відігнало вбік сухим вітром пустелі.

Я понюхав свою руку, і в мене вихопилося важке зітхання — на мене всі озирнулися. Рука знову пахла корицею.

«Може, це просто запах, який нагадує корицю, але жодного стосунку до неї не має?» — вчепився я у здогад, який залишав бодай найменшу надію на майбутню відповідь.

46

Зранку, залишивши Гулю біля речей, ми вже втрьох працювали над розширенням розкопок навколо знайденої мумії. Я нікому не показав учорашніх знахідок — ні хрестика, ні ключика. Пригадуючи, як швидко згас у Петра інтерес до бронзового солдатського ґудзика, я подумав, що і до них в нього цікавості не виникне, тим більше що від них корицею не пахло, а отже, український дух їх і крилом не діткався.

Яма вже розширилася метрів до п’ятьох у діаметрі. Я руками розгрібав її внутрішній край, що осипався. Петро працював лопатою — я не зрозумів, чому він її забрав: чи то із жалощів до моїх несподівано зцілених долонь, чи то для того, щоб самому було зручніше працювати. У кожному разі мене влаштовував результат, а не його причини.

Я обережно осипав край ями, уважно вглядаючись у пісок. Поки нічого цікавого не траплялося, але неймовірної сили впевненість в успіхові примушувала мої губи тримати на обличчі застиглу, але при цьому живу й абсолютно щиру посмішку. Я кілька разів відривався від піску й ловив на собі погляд Петра. Він поглядав скоса, але я бачив, що його очі якимось невидимим психологічним магнітом притягувала саме моя усмішка. Якоїсь миті мені здалося, що він теж усміхнувся. З ним явно коїлося щось дивне.

Галя по-жіночому зосереджено займалася тим самим, що і я. Але вона глибше занурилася в пошуки невідомого. Для неї, як і для мене вчора, нічого, крім піску перед очима, не існувало. «Саме в такому стані здійснюєш найдивовижніші знахідки», — подумав я і далі осипав внутрішній край ями.

Знову мені вдарив у ніс запах кориці — міцний, стійкий, трошки вогкуватий дух. І дивно було, що сонце, яке вже давно піднялося, висушило повітря і поверхню піску, але забрати вогкість із запаху кориці не змогло.

Запах наче піднімався з дна цієї неглибокої ями, наче просочувався звідкись знизу, з-під суміші піску й каменів, що встелювала нерівне дно розкопу.

За якийсь час я знову потрапив під владу цього запаху, так само, як і першого разу, коли поєднання подиву й остраху примусило мене відмокати в гарячій ванні й терти себе щосили жорсткою мочалкою після ночі на Пущанському цвинтарі. А потім, коли збагнув, що боротися з цим запахом безглуздо, до мене несподівано прийшов спокій. Та й запах виявився досить благородним, незважаючи на могильне походження.

Могильне походження! Ось можливе пояснення цього явища. Адже і тут учора ми знайшли муміфікований труп! По суті ми, хоча самі цього не розуміли, розрили могилу. Розрили й не закопали. Ось він, точніше, вона — мумія. Лежить майже посередині розкопу. І від неї точиться цей запах, запах духу, про який так довго вчора торочив Петро.

Я майже доторкнувся носом до піску й принюхався. Той