Читати книгу - "Тінь вітру"

Невдовзі з будинку годинникаря повернувся Фермін. Він розповів, що загін порятунку, нашвидку зібраний із місцевих жінок, організував довготривалу оборону, щоб дбати про бідолашного пана Федеріко, якому лікар поставив діагноз: три зламані ребра, велика кількість синців та надзвичайно серйозне ушкодження прямої кишки.

— Купив щось? — поцікавився батько.

— У них стільки ліків та притирань, що можна відкривати аптеку, тож я взяв на себе сміливість і купив йому квіти, пляшку одеколону та три бляшанки персикового соку — пан Федеріко дуже його любить.

— Ти добре зробив. Скільки я тобі винен? — спитав батько. — Як він?

— Чесно кажучи, забитий до м’яса. Я лише бачив його, скуленого у ліжку, як вовняна куля; він стогнав, що хоче померти, і мені захотілося когось убити, повірте. Бажав би я опинитися в поліційному відділку та відстрелити з мушкетона з півдесятка поліціянтів, починаючи з цієї купи смердючого гною — Фумеро.

— Ферміне, охолонь та заспокойся трохи. Я суворо забороняю тобі робити щось подібне.

— Як скажете, пане Семпере.

— А як Пепіта?

— О, вона сприйняла все зі зразковою мужністю. Сусіди залили в неї коньяк, тож на момент мого приходу вона розтяглася на канапі, хропла, як ведмідь, а гази пускала так, що в оббивці залишилися дірки, ніби від куль.

— Дуже на неї схоже. Ферміне, хочу попросити тебе приглянути сьогодні за книгарнею; я піду ненадовго до пана Федеріко, а пізніше в мене зустріч із Барсело. І Даніель теж має особисті справи.

Я звів очі й помітив, як батько з Ферміном обмінюються промовистими поглядами.

— Що за пара сватів! — обурено вигукнув я.

Коли я виходив у двері, «пара сватів» досі сміялася з мене.

Холодний, пронизливий вітер мчав вулицями, розмітаючи на своєму шляху смуги імли. Сталево-сіре сонце відібрало мідний відблиск у дахів та веж готичного кварталу. Залишалося ще кілька годин до зустрічі з Беа біля університету, тож я вирішив випробувати фортуну й завітати до Нурїї Монфорт, сподіваючись, що вона мешкає за тією ж адресою, яку певний час тому надав мені її батько.

Площа Св. Феліпе Нері — наче справжнє маленьке місто в лабіринті вулиць у центрі готичного кварталу, який сховався за старими римськими стінами. Дірки, що залишилися від кулеметного вогню, нагадують віспини в церковних стінах; саме ці «віспини», либонь, і надихнули того ранку місцеву ватагу дітлахів на гру у війну. На лавці, розгорнувши на колінах книжку, сиділа молода жінка, у волоссі якої, однак, уже поблискувала сивина, — сиділа й дивилася на дітлахів із відстороненою посмішкою.

Адреса свідчила, що Нурія Монфорт мешкає в будинку біля входу на площу. Рік його зведення досі виднівся на потемнілих каменях арки, що увінчувала вхідні двері: 1801. Коли я опинився у вестибулі, там було так темно, що видно було лише чорну комору, від якої спіраллю звивалися сходи. Я оглянув цілий вулик дрібних мідних поштових скриньок, які скидалися на стільники; прізвища власників значилися на шматочках пожовклих карток, уставлених у прорізі, як зазвичай робили ще наші діди.

Мікель Молінер /Нурія Монфорт

3 пов. — кв.2

Сходи тхнули вологістю, старим камінням та клеєм. Я повільно підіймався нагору, майже боячись, що будинок завалиться, якщо я твердо ступлю на ці маленькі, як у ляльковому будинку, сходинки. На майданчиках було по двоє дверей. Жодного номера, жодного знака.

Діставшись четвертого поверху, я вибрав одні двері навмання та постукав кісточками пальців. Я постукав ще раз, іще раз, але відповіді не дістав, тож вирішив випробувати інші двері. Постукав тричі кулаком. Усередині можна було почути, як по радіо трубить щоденна церковна передача «Хвилини роздумів з отцем Мартіном Кальсадо».

Двері відчинила жінка у стьобаному блакитно-бірюзовому халаті та кімнатних черевиках; на голові в неї красувався шолом з бігуді. У неясному світлі коридору дама була дещо схожа на глибоководного нирця. Тим часом оксамитовий голос отця Мартіна Кальсадо якраз присвячував кілька слів спонсорові програми — косметичній фірмі під назвою «Аврорін» (яку дуже люблять прочани до святих місць у Лурді) та дивовижним властивостям її продукції проти прищів та бородавок.

— Добридень. Я шукаю пані Монфорт.

—  Нурієту? Ви помилилися дверима, молодий чоловіче. Вам потрібні ті, що напроти.

— Вибачте. Я щойно туди стукав, але ніхто не відчинив.

— А ви не збирач боргів, правда? — раптом спитала сусідка з підозрою — либонь, таку підозру зумовив її власний досвід.

— Ні. Мені прислав батько пані Монфорт.

— А, тоді все гаразд. Нурієта, певно, читає внизу. Ви її не бачили, коли йшли сюди?

Коли я дістався останньої сходинки, я побачив, що посивіла жінка із книжкою в руках досі сидить на лавці. Я уважно розглядів її. Нурія Монфорт була, безперечно, вродливою жінкою; такі риси цінують видавці модних журналів та студійні фотохудожники. Але молодість її згасала, перетворюючись на сум у її очах. Статуру вона мала тендітну, але, судячи із сивого волосся та зморщок на обличчі, їй уже було сорок. Утім, при м’якому світлі вона здавалася років на десять молодшою.

— Пані Монфорт?

Вона дивилася на мене — і не бачила, немов ще не прокинулася від свого трансу.

— Мене звуть Даніель. Вашу адресу мені дав ваш батько. Він сказав, що ви можете розповісти мені про Хуліана Каракса.

Коли вона почула мої слова, замріяний вигляд злетів з неї геть, ніби вуаль. Я відчув, що згадка про її батька — не надто вдала ідея.

— Це все, що вам потрібно? — спитала вона підозріло.

Я відчув: якщо мені зараз не вдасться завоювати її довіру — я програв. Єдиний мій козир — це правда.

— Будь ласка, дозвольте мені пояснити. Вісім років тому, майже випадково, я знайшов роман Хуліана Каракса на Цвинтарі забутих книжок. А потім я знову сховав цю книжку там, щоб урятувати її. Її хоче знищити чоловік, який називає себе Лаїном Кубертом, — сказав я.

Вона витріщилася на мене, не ворушачись, немов боялася, що світ навколо неї розіб’ється на шматки.

— Я заберу у вас лише кілька хвилин, — додав я. — Обіцяю.

Вона покірно кивнула головою.

— Як там мій батько? — спитала вона, не дивлячись мені у вічі.

— Добре. Він трохи постарішав. Дуже за вами скучив.

Нурія Монфорт видала дивний звук, який я не міг зрозуміти.

— Краще зійдімо нагору. Не хочу розмовляти надворі.