Читати книгу - "Живі книги"

Дві жінки, одна зовсім юна, а друга майже вдвічі старша, сидять на підлозі біля ліжка обличчям одна до одної. Між ними стоїть коробка з намальованою на ній мускулистою мурахою.

На коробці – недопита пляшка коньяку.

Дві чашки для кави, з яких пили коньяк.

Салатниця з рідиною, покритою піною.

Пляшечки з різнокольоровим і прозорим вмістом.

Блискучі металеві інструменти.

Дві пари жіночих рук, що ніби живуть окремо від тіл.

Десяток рухливих зеброподібних нігтів.

Завмерлі тремтливі нігті, на яких з’являються вітрила та чайки.

Дві пари очей, із яких течуть сльози.

Два голоси, які звучать то одночасно, то по черзі.

І нерухома кішка-сфінкс на ліжку над усім цим дійством.

– Я розумію, але ж не можна так… Усяке в житті трапляється, і не з такого люди виборсуються, а ви…

– Прошу ще раз, не викай мені! Я ж наче не така стара… Хоча… якби народила десь після школи чи на початку інституту, могла б мати таку доньку, як ти…

– Ок, я спробую, треба звикнути. Але ж ви, ой, ти – така пані, а хто я – дворова пацанка…

– Яка я, у біса, пані?… Теж була колись «пацанкою», потім стала пані, а тепер узагалі ніхто й ніщо, не вмію жити, не знаю як, та й не бачу сенсу. От навіщо мені цей манікюр, добра ти дитино?! Щоб я дивилася на ті човни й розуміла, що вони тепер – нездійсненна мрія?

– Мрія померти, хоч би й красиво, то дурня, це не креативно й безглуздо! – промовила Женька, закручуючи пляшечку з лаком. – Ти сама попросила чайок і вітрила, а тепер гризтимешся… Хочеш, змиємо і намалюємо квіти? Чи ноти, я вмію, хочеш?

– Та малюй уже, хай хоч так дивитимуся… Може, з гарними нігтями не страшно й… – Амалія втомлено схлипнула.

– Знову ти про своє?! Ну що з тобою робити?! А знаєш, які небіжчики страшні? А буває, як не одразу знайдуть, – то взагалі… Уяви на хвилинку: красуня з нігтями в чайках, що пролежала в квартирі з тиждень?! У кінці травня! Бєєєєєєє… – Женька скривила пичку, і хоч була «під коньяком», але намагалася уважно контролювати реакції Амалії, бо неабияк була налякана її рішучим небажанням жити, і хто знає, чим би скінчився цей день, якби не вона. Тобто якби не Віктор.

«Ой, лишенько! Він же досі чекає в машині!» – здригнулася дівчина.

І щойно Женька згадала про нього, як задзижчав у кишені мобільний.

– Сорі! – вона вихопила слухавку й кинулася до кухні, перечіпляючись через коробки.

– Ти ще там чи я тебе проґавив?! Ну що? Я ж бо вже годину чекаю!

– Усе під контролем, шеф! – старанно промовила «розвідниця».

– Що?

– Усе під ко… контролем!

– Ви що, п’єте там?!

– Так треба. Це антистрес! І такий собі жіночий брудершафт! Підходьте й ви. Тільки коньяку і так було півпляшки, то лише на денці лишилося. Приходьте зі своїм! – реготнула вона.

– Ні, ви якось без мене… Я ж за кермом, – усміхнувся Віктор і спробував уявити мізансцену, але нічого в нього не вийшло.

– Ну да. Понеділочок у мене ще той! То їзда з…

– Ей-ей! Ти там не теревень зайвого! Скажи, вона там як, у порядку?

– Уже краще. Було гірше. Лікую. Манікюр роблю.

– Який манікюр?!

– Який-який?! З чайками та вітрильниками!

– Жартуєш?

– Та ні. Хрест на пупі! Підіймайтеся, покажемо!

– Женю! Я тебе благаю! Ні слова про мене! Чи ти вже по п’яні проговорилася?!

– Ні! Рот на замку! То ви самі якось виплутуйтеся, раз так вляпалися.

– Сподіваюся, вона тебе не чує?

– Сподіваюся, – луною повторила Женька.

– Чуєш, а про мене мови не було? – обережно закинув Віктор.

– Ні. Наче нам немає інших тем! Усе, кличуть мене. Бувайте!

– То тебе чекати чи як? Ти там надовго засіла?

– Як карта ляже, не знаю. Добре сидимо… Розуміємо одна одну й жаліємо. Як дві лесбійки.

– Ну, ти скажеш! Ні, це повний дурдом… То як вона все ж таки? Переживає? А рука як? Лікоть?

– Який лікоть?! Людина жити не хотіла! Але поки що відклали цю тему, ось промиваю мізки. Знаєте що… Ви б нам дуже прислужилися, якби купили кілька пакетиків кошачого їдла. Чи ліверної ковбаси, а?

– Ти при здоровому глузді?! Хай іще ліверка, коли нічим закушувати, але кошаче їдло – то вже збочення!

– Ні, вони таки ні хріна не розуміють, ці чоловіки. Їдьте додому! – зітхнула Женька й вимкнула слухавку.

Амалія так і сиділа на підлозі, втупивши погляд у блискучі манікюрні інструменти, а кицька лишалася вище, на ліжку, тільки змінила позу. І Женька раптом помітила вишукану гармонію їхніх грацій.

– Це мій хлопець телефонував, – повідомила, не чекаючи запитань.

– Каже, що любить тебе?

– Ні, не казав, – усміхнулася дівчина.

– Казав, що то назавжди?

– Ні.

– Принаймні чесно. Давно спите разом?

– Не спимо.

– Поки що не спите.

– Ну… Кхе…

– Не вір йому. Бо спочатку завжди… а потім…

Амалія знову шкрябонула сама собі по болючому, схлипнула, і сльози покотилися по її щоках. А Женька помітила, що пляшка на коробці перед жінкою вже порожня.

– Та пішов він! Теж мені! І чого ти вчепилася в те своє колишнє?! От уяви собі на мить, скількох баб на світі чоловіки бортонули?! Ти думаєш, ти перша? А якби кожна після цього та накладала на себе руки?! То й рід людський би перевівся! Он мій батя теж учудив – не треба далеко ходити… Мати вила і на стіну дерлася, ходила, мов зомбі, я це чудово пам’ятаю, хоч і була малою.

Амалія покліпала очима, протерла їх долонями, намагаючись не зіпсувати свіжий манікюр, і втупилася в Женьку зацікавленим поглядом.

– І що?

– Що?

– Ну, мама твоя?

– Ааа… Ну… Якщо коротко, то знову вийшла заміж.

– Так?

– Ага.

Зависла пауза.

– Якось ти це так сказала…

– Як?

– Та не дуже радісно.

Женька не відповіла, просто махнула рукою.

– Іди до мене, – позвала її Амалія.

Дівчина підійшла, стала біля красивої жінки із заплаканими очима й розтріпаним волоссям, яка сиділа долі в довгій брудній спідниці та блузці, у якої половина ґудзиків розстібнулися. Лише вчора вона познайомилася з цією елегантною пані, яка здавалася настільки відмінною від усіх інших і зовнішністю, і поведінкою, і манерами, і своїм загадковим сумом, який просвічував через її усмішки та навіть через сміх. Їм було так добре тоді разом у кав’ярні… Аж ось відкрилися потаємні дверцята в її справжнє життя… Дівчині стало шкода і цієї пані, і мами, і себе самої – якесь таке непередбачуване це жіноче життя, і