Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За злочинця призначили винагороду, обнишпорили цілу округу, але індіанця Джо так і не знайшли. Із Сент-Луїса прибув вельми тямущий поліційний інспектор, про якого розповідали справжні чудеса. Він поникав довкола, похитав головою, прибрав глибокодумного вигляду і, як це звичайно роблять люди його фаху, досяг запаморочливих наслідків. А саме: він «натрапив на слід». Одначе слід не повісиш за вбивство, отож інспектор покрутився та й поїхав собі, а Том і далі жив під такою самою постійною загрозою.
Та спливали дні, і кожен забирав із собою якусь частку того тягаря гнітючої тривоги.
Розділ XXV
У житті кожного нормального розвиненого хлопця настає пора, коли його пориває невтримне бажання знайти закопаний у землю скарб. Таке бажання раптом охопило й Тома. Він подався шукати Джо Гарпера, але не знайшов. Поткнувся до Бена Роджерса — той пішов ловити рибу. Та ось назустріч йому трапився Гек Фінн — Кривава Рука. Для такого діла Гек підходив чудово. Том відвів товариша в тихий закуток і там звірив йому свій задум. Гек охоче погодився на те. Він завжди виявляв охоту пристати до діла, що обіцяло розвагу й не вимагало коштів, бо хоч часу він мав і задосить, але не того, про який кажуть: час — це гроші.
— А де будемо копати? — спитав Гек.
— О, та де завгодно!
— Хіба скарби закопують де попало?
— Ну певно, що ні, Геку. Їх треба шукати в особливих місцях: часом десь на острові, часом у трухлявій скрині під сухим деревом, там, де опівночі падає тінь гілляки, але здебільшого — під підлогою старих будинків, у яких тиняються привиди.
— Хто ж їх там закопує?
— Як хто? Розбійники, хто ж іще. А ти думав — директори недільних шкіл?
— Звідки мені знати. Якби я мав скарб, то не закопав би його, а тратив би гроші та й жив собі на втіху.
— І я б так само. А от розбійники роблять інакше. Вони завжди закопують скарби.
— І що — не вертаються по них?
- Ні, вони-то думають, що вернуться, а потім чи то забувають прикмети, чи то помирають. А скарб лежить там хтозна-скільки й береться іржею, і тоді вже хтось знаходить старий пожовклий папір, де записано прикмети, і той папір треба ще тиждень розшифровувати, бо там самі знаки та ще ієрогліфи.
— Єро... Як воно?
— Ієрогліфи... Це, розумієш, такі ніби малюнки, чи що, які на вигляд нічого й не означають.
— То в тебе є такий папір, Томе?
— Ні.
— Ну, а як же ти знайдеш ті прикмети?
— А мені вони ні до чого. Скарб завжди закопують під старим будинком з привидами, чи на острові, чи під сухим деревом з довгою гіллякою. Ми ж уже пробували шукати на Джексоновому острові, і ще колись спробуємо, а старий будинок є отам за потічком, і сухих дерев там сила-силенна.
— І під кожним скарб?
— Таке скажеш! Звісно, що ні.
— А як же ти знатимеш, під котрим копати?
— Треба пробувати під усіма.
— Е, Томе, так нам доведеться копати ціле літо.
— То й що? Ану ж як ти знайдеш мідний казан із сотнею доларів — чудових, трохи потьмянілих від іржі доларів... або стару трухляву скриню, повну діамантів?..
У Гека спалахнули очі.
— Оце була б штука! Чого ще треба!.. Тільки цур, ти віддаси мені сотню доларів, а тих... діамантів я не хочу.
— Гаразд. Та я б на твоєму місці діамантами не розкидався. Бо деякі коштують і по двадцять доларів, а таких щоб менш як долар, то й нема.
— Не може бути! Справді?
— Авжеж. Це тобі хто хочеш скаже. Ти хіба ніколи не бачив діамантів, Геку?
— Та начебто не пригадую.
— Ой, у королів же їх цілі купи!
— Я ж і короля жодного не бачив.
— Та де тобі. А якби ти поїхав до Європи, то їх там тьма-тьменна — так скрізь і шастають.
— А чого вони шастають?
— Шастають? Та ти що! Ні.
— Ти ж сам сказав, що шастають.
— Дурниці. Я тільки хотів сказати, що їх там багато, а шастати... з якого б дива їм шастати? Просто їх там на кожному кроці побачиш, куди не поткнешся. Хоч би й отого горбатого Річарда10.
— Річарда? А прізвище його як?
— Він не має прізвища. У королів прізвищ не буває.
— Як?
— А отак.
— Ну коли їм самим таке до вподоби, то нехай собі. Та я не хотів би бути королем і мати лиш ім'я без прізвища, наче якийсь негр... Але слухай, де ж ми почнемо?
— Та не знаю. Може, спробуймо під отим сухим деревом, що на пагорбі за потічком?
— Згода.
Вони роздобули стару мотику та лопату й рушили за три милі до того дерева. Дісталися туди спітнілі та захекані й простяглися неподалік, у затінку великого береста, щоб передихнути й покурити.
— Здорово,— мовив Том.
— Еге ж.
— А скажи, Геку, якщо ми знайдемо скарб, що ти зробиш зі своєю половиною?
— Ну, я щодня купуватиму собі солодкий пиріжок і склянку «шипучки» а ще ходитиму в кожен цирк, який приїде. Будь певен, житиму ого як!
— А відкласти нічого не збираєшся?
— Відкласти? Навіщо?
— Ну, щоб і потім було на що жити.
— Е ні, це мені ні до чого. Якщо я скоро все не проживу, то, гляди, повернеться батечко та й прибере до рук мої грошики, а він, скажу я тобі, процвиндрить їх ураз. А ти що робитимеш зі своїми, Томе?
— Куплю новий барабан і меч, щоб був як справжній, червону краватку, цуценя-бульдога, а тоді оженюся.
— Оженишся?
— Еге.
— Томе, та ти... чи ти здурів?
— Зачекай, побачиш.
— Та це ж найдурніше, що тільки можна придумати! Ти б подивився на моїх батечка й матінку. Як вони билися! Тільки те й робили, що билися. Я ж добре пам'ятаю.
— Це не страшно. Я оженюся на такій, що не буде битись.
— Томе, всі вони однакові. Всі охочі рукам волю давати. Схаменися, поки не пізно. Я ж тобі добра зичу. А як те дівчисько звати?
— Вона не дівчисько, а дівчинка.
— Як на мене, то це один біс. Хто каже дівчисько, хто дівчинка. Що так, що так — яка різниця? То як же її звати, Томе?
— Я тобі скажу іншим разом, не тепер.
— Не хочеш — як хочеш. Тільки якщо ти оженишся, я ж зостануся сам-один.
— Не зостанешся. Ти прийдеш і житимеш у мене. Ну, а тепер уставай і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Тома Сойєра», після закриття браузера.