Читати книгу - "Останнє бажання"

— Дані,— повільно проговорив Геральт,— відьмаку, якому ставлять таке запитання, належить просити, щоб його повторили.

— Повторюю. Тому що, бачиш, я — твій боржник ще й з іншої причини. Коли я довідався там, у залі, хто ти такий, я зненавидів тебе й подумав про тебе дуже погано. Я вважав тебе сліпим, кровожерливим знаряддям, кимсь таким, хто бездумно й нещадно вбиває, отирає кров із клинка й перераховує гроші. Але я переконався, що професія відьмака дійсно гідна поваги. Ти захищаєш нас не тільки від Зла, що чаїться в пітьмі, але й від того, яке сидить у нас самих. Шкода, що вас так мало.

Каланте посміхнулася. Уперше за цю ніч Геральт готовий був визнати, що посмішка вийшла природньою.

— Добре сказав мій зять. До цього я повинна додати два слова. Рівно два. Вибач, Геральте.

— А я,— серйозно сказав Дані,— повторюю: чого ти бажаєш?

— Дані,— так само серйозно сказав Геральт,— Каланте, Паветто. І ти, шляхетний лицарю Турсеах, майбутній королю Цинтри. Щоб стати відьмаком, потрібно народитися під покровом Призначення, а дуже мало тих, хто так народжується. Тому нас так мало. Ми старіємо, гинемо й не можемо нікому передати свої знання, свої здібності. Нам бракує спадкоємців. А цей світ повний Зла, яке тільки й чекає моменту, коли нас не стане.

— Геральте,— шепнула королева.

— Так, королево, ти не помилилася. Дані! Ти даш мені те, що вже маєш, але про що не знаєш. Я повернуся в Цинтру через шість років, щоб перевірити, чи було Призначення до мене прихильне.

— Паветто,— розкрив очі Дані.— Невже ти…

— Паветто!— викликнула Каланте.— Ти… Невже…

Принцеса потупилася й почервоніла. А потім відповіла.

Голос розуму – 5

— Геральте! Агов! Ти тут?

Геральт відірвався від пожовклих шорсткуватих сторінок «Історії світу» Родеріка де Новембра — цікавого, хоч і дещо суперечливого твору, який вивчав із учорашнього дня.

— Я тут. У чому справа, Неннеке? Я тобі потрібен?

— До тебе гість.

— Знову? Хто цього разу? Дюк Геревард власною персоною?

— Ні. Цього разу Жовтець, твій дружок, шалапут, трутень і ледар, жрець мистецтва, сяюча зірка балад й любовних віршів. Як завжди, осяяний славою, надутий, немов свинячий міхур, і пропахлий пивом. Хочеш його бачити?

— Звичайно. Це ж мій друг.

Неннеке, зітхнувши, знизала плечима.

— Не розумію такої дружби. Він — повна тобі протилежність.

— Протилежності сходяться.

— Ясно. Он, гляньте, йде,— указала вона порухом голови.— Твій великий поет.

— Він дійсно великий поет, Неннеке. Думаю, не станеш стверджувати, начебто не чула його балад.

— Чула,— поморщилася жриця.— А як же. Ну що ж, я в цьому не розбираюся, можливо, саме уміння нітрохи не вагаючись перескакувати із хвилюючої лірики на непристойне свинство і є талантом. Ну добре. Вибач, я змушена піти. Мені не хочеться слухати ні його віршів, ні вульгарних жартів. Я сьогодні не в гуморі.

З коридору донісся заливистий сміх, тринькання лютні, і на порозі бібліотеки постав Жовтець у лиловій куртці з товстого сукна з мереживними манжетами, у шапочці набакир. Побачивши Неннеке, трубадур перебільшено шанобливо поклонився, метучи по підлозі приколотим до шапочки пером чаплі.

— Моя найглибша шана, вельмишановна матір,— ідіотськи запищав він.— Хвала Великій Мелітеле й жрицям її, вмістилищам чесноти й мудрості…

— Перестань блазнювати, Жовтцю,— фиркнула Неннеке.— І не називай мене матір'ю. При одній думці, що ти міг би бути моїм сином, мене охоплює жах.

Вона повернулася й вийшла, шарудячи довгим платтям. Жовтець, кривлячи мавпячі гримаси, зобразив уклін.

— Ну нітрохи не змінилася,— сказав він добродушно.— Як і раніше не сприймає жартів. Розлютилася на мене за те, що, приїхавши, я трохи побалакав з воротаркою, цією чарівненькою блондиночкою з довгими віями, дівочою косою аж до зграбної попки, не вщипнути яку було б грішно. Ну я й ущипнув, а Неннеке, яка в цей момент саме підійшла… Та що там. Здоров будь, Геральте.

— Вітаю, Жовтцю. Як довідався, що я тут?

Поет випрямився, підтяг штани.

— Я був у Визимі. Почув про упирицю, довідався, що ти був поранений. Здогадався, куди ти міг податися на лікування. Бачу, ти вже здоровий?

— Правильно бачиш. Але спробуй пояснити це Неннеке. Сідай, побалакаємо.

Жовтець присів, заглянув у книгу, що лежала на пюпітрі, і посміхнувся.

— Історія? Родерік де Новембр? Читав, читав. Коли вчився в Оксенфуртській академії, історія посідала друге місце в списку моїх улюблених предметів.

— А перше?

— Географія,— серйозно сказав поет.— Атлас світу був великий, і за ним легше було сховати пухир з горілкою.

Геральт сухо засміявся, устав, зняв із книжкової полиці «Таємниці магії й алхімії» Луніні й Тірсса й витяг на світ божий заховану за солідним томом пузату, обплетену соломою посудину.

— Ого,— явно повеселів поет.— Мудрість і натхнення, як бачу, як і раніше укриваються у книгозборах. Це я люблю. На сливі, мабуть? Так, це алхімія, вже точно. От він — філософський камінь, воїстину гідний вивчення. Твоє здоров'я, брате. О-ох, міцна, зараза.

— Що привело тебе сюди?— Геральт взяв у поета сулію, ковтнув і закашлявся, мотаючи забинтованою шиєю.— Куди прямуєш?

— А нікуди. Тобто, міг би й туди, куди й ти. Супроводжувати тебе. Довго маєш намір тут відсиджуватися?

— Недовго. Місцевий дюк дав зрозуміти, що я небажаний гість у його володіннях.

— Геревард?— Жовтець знав усіх королів, князів, владик і сеньйорів від Яруги до Драконячих гір.— Начхай на нього. Він не зважиться зіпсувати відносини з Неннеке, з богинею Мелітеле. Народ пустив би його господарство з димом.

— Мені ні до чого зайві клопоти. А сиджу я тут і без того досить довго. Поїду на південь, Жовтцю. Далеко на південь. Тут мені роботи не знайти. Цивілізація! Набіса їм відьмак? Коли я запитую про яку-небудь роботу, на мене дивляться як на дивину.

— Що ти плетеш? Яка там цивілізація? Я переправився через Буйну тиждень тому і наслухався в тутешніх місцях всякої всячини. Схоже, є тут і водяні, і в'юни, і химери, і летюги. Взагалі, зараза усіляка. Роботи — по вуха.

— Всячину-то і я чув. Половина або придумана, або перебільшена. Ні, Жовтцю. Світ змінився. Щось закінчується.

Поет відпив із пляшки, прищулився, важко зітхнув.

— Знову починаєш сльози