Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

— Цього маркіза давно пора в піч! — сказала негритянка, що ніколи не мала симпатії до титулованих осіб. — І яка з нього користь? Вештається цілий день і тикає повсюди рильце своє погане, господи прости! Тільки прибирай за ним. А спробуйте що-небудь сказати Кирпі — будинок повалиться…

Цієї миті тітонька Настасія повернула голову і побачила, що Педріньйо, Кирпа й Емілія, про щось перешіптуючись, ідуть до веранди.

— Щось накоїли, — пробурчала стара негритянка. — Педріньйо йде руки в кишенях, а Емілія он як кирпу гне. Щодня пустують, боже!

Педріньйо збіг на ганок і без всякої передмови сказав донні Бенті, що носоріг знайшовся.

— Що? Носо… — Бабуся не могла від хвилювання закінчити це слово.

— …ріг, бабусю, спражній, на носі один ріг і більше нема, шкіра товста, як повинно бути. Він біля старого фігового дерева.

Донна Бента глянула на тітоньку Настасію так, начебто просила пощади.

— Носоріг! — простогнала вона. — Боже! Цього тільки ще бракувало! Що тепер буде?..

Негритянка, — вона ж ніколи не бачила носорогів, — запропонувала, що піде до лісу з мітлою і прожене цю погань. Та, коли Кирпа показала їй портрет одного з цих товстошкірих у книзі «Життя тварин» і розповіла, які вони величезні і який у них страшний ріг на носі, бідна жінка почала тремтіти з голови до п’ят.

— Ох, сеньйоро, що ж робити? Ох, сеньйоро, що ж робити? — мурмотіла вона, дрібно-дрібно хрестячись, роблячи руками магічні знаки і виголошуючи стародавні таємничі заклинання проти нечистої сили.

— Що робити? — задумано повторила донна Бента. — Що ж, треба негайно повідомити в Ріо, поліцію, щоб ужили термінових заходів, а поки прийде поліція, хай ніхто не виходить з дому. Носоріг — найлютіший і найнебезпечніший звір. Він може напасти на будь-кого з нас!

Емілія поспішила докинути й собі слівце:

— Донно Бенто, я думаю, що…

Та її зразу ж урвали:

— Ради бога, Еміліє, нічого більше не думай. Через твої видумки мені скоро доведеться тікати з власного дому. То на мене ягуари нападають, то носороги…

Емілія розгубилась і вперше в житті не знайшла, що сказати… Вона, правда, висолопила язика в спину донні Бенті, але якось мляво…

Розділ восьмий

Державний Департамент Ловіння Носорога

Донна Бента надіслала в Ріо-де-Жанейро таку телеграму: «Мої внуки повідомили мене, що знаменитий носоріг, якого шукають по всій країні, перебуває в лісі поблизу мого будинку. Настійливо прошу вжити негайних заходів. Бента де Олівейра».

Кирпа додала, що краще підписатися докладніше: «донна Бента де Олівейра, бабуся Кирпина й Педріньйо, хазяйка Будиночка Жовтого Дятла», а то, може, в Бразілії знайдеться ще яка-небудь Бента де Олівейра і «моїх будинків» виявиться декілька.

Донна Бента погодилася.

— Робіть, що хочете, але надішліть скоріше. Підіть до кума Теодоріко, запитайте, може, у них хто-небудь їде до міста…

Телеграму надіслали того ж дня. На другий ранок прийшла відповідь: «Послано озброєний загін поліції під командою агента ікс-ве-два (Х-В2)».

Уже протягом двох місяців уряд розглядав справу про втеклого носорога і навіть організував «Державний Департамент Ловіння Носорога», що складався з головного керівника, його дванадцяти заступників (всі на добрій платні), а також з друкарок і різних прихвоснів. Коли б носоріг раптом знайшовся, всі ці люди втратили б роботу, отож, як ви самі розумієте, телеграма донни Бенти нікого не обрадувала. Але автори інших телеграм з інших місцевостей звичайно вказували неправильний слід, тому службовці Департаменту сподівалися, що і цього разу ніякого носорога, дасть бог, не буде. Через те й поїхали. Коли б вони знали, що носоріг справді там, то нізащо не поїхали б!

Одного разу, прокинувшись рано, тітонька Настасія пішла відчиняти надвірні двері і раптом побачила, що чорний велетень стоїть кроків за двадцять від ганку і дивиться просто на неї своїми маленькими оченятами… Бідна негритянка навіть не скрикнула і впала непритомна на підлогу. Почувши, що гупнуло щось важке, всі схопилися з ліжок. Насилу вдалося привести до пам’яті бідолашну жінку. Нарешті вона розплющила очі і кволим, тоненьким голосом запитала:

— Нечистий уже пішов?

Ніхто не зрозумів, що вона говорить, бо всі були стурбовані непритомністю тітоньки Настасії і дивилися на неї, а у вікно ніхто ще не глянув.

— Який нечистий, що ви, Настасіє? — запитала донна Бента.

— Та той, у кого ріг на голові. Я відчинила двері, а він дивиться…

Але тоді діти подивились у вікно і побачили носорога. Він стояв посеред двору, але стояв спокійно, наче і на думці не мав ні на кого нападати, та і фізіономія у нього була якась добродушна. Він дивився на будинок дуже уважно, наче цікавився архітектурою і хотів зрозуміти, як будуються позаміські будинки. Потім тихенько пішов до хвіртки і ліг, загородивши вхід своїм величезним тілом.

— Поздоровляю! — сказала Кирпа. — Він ліг біля хвіртки, і тепер не ввійдеш і не вийдеш. Ми в засідці…

Донна Бента дуже засмутилася: і справді, поки цей страхітливий звір лежить біля хвіртки, вони зовсім відірвані від зовнішнього світу. А проте звір, очевидно, не мав ані найменшого бажання йти звідси.

І цієї хвилини на дорозі показалася група людей.

— Це вони! — вигукнула Кирпа. — Агенти таємної поліції…

— Атож, — погодилася тітонька Настасія, — поліція, по мордах впізнати.

Так, то були вони. То був знаменитий загін «Мисливці на носорога», який сформувався зразу ж після втечі звіра і гасав по всій країні, розшукуючи того бунтівника.

На чолі загону стояв найдосвідченіший шпиг — агент Х-В2, що прочитав усі випуски «Пригод Шерлока Холмса», які тільки можна було дістати в книгарнях.

Загін мав зброю і спеціальні прилади, щоб ловити носорогів: «пастка розбірна», капкан типу «мишоловка-ве-летень», сталеві ланцюги, старомодна гармата зразка «гармата-револьвер» і кулемет. Єдине, чого загін не мав — це бажання таки спіймати носорога.

Досягнувши лужка перед будинком донни Бенти і побачивши, що розшукувана товстошкіра тварина мирно лежить біля хвіртки, члени загону влаштували нараду: ловити чи не ловити? І якщо ловити, то яким способом? Один пропонував «пастку розбірну», інший — «мишо-ловку-велетня». Нарешті агент Х-В2 вирішив застосувати «гармату-револьвер».

— Стріляйте, — сказав він, — але так влучно, щоб це не пошкодило нашому службовому становищу…

І підморгнув. Усі зрозуміли, бо у всіх була одна і та сама мрія: все життя ловити цього ссавця і за його рахунок харчуватися.

Та це підступне підморгування побачили не лише поліцаї. Його бачили ще одні очі. О, який пронизливий погляд був у цих очей, вишитих новенькими нитками муліне! Так,