Читати книгу - "Веселий ярмарок"

— Вибачайте, вчора ви мені помилково видали чужі фотографії.

— Як це чужі?

— Розумієте... тут зовсім незнайома людина...

— Дайте сюди конверт,— неохоче вона відірвалась від свого заняття, звірила щось у своїх записах, мовила:

— Все правильно, фотографії ваші.

— Але ж тут з бородою...

— Подумаєш! Бороди тепер в моді!— мовила вона, милуючись своїми довгими нігтями.

— Я не хіпі... І хочу бачити себе таким, як є.

— А може, коли ви фотографувались, носили бороду?

— Та ні!

— Шкода! Мені, наприклад, подобаються з бородами...

— Зрозумійте... Я збираюсь вислати фотографію нареченій!

— Тим паче! Наречена буде в захопленні від цього фото!

— Послухайте...

— Громадянине, ви мене відриваєте від роботи!.. Давайте відверто: чим вам не догодив наш фотограф? Подивіться: вольовий погляд, кучеряве волосся, прямий ніс, борода... Вилитий артист...

— Але ж бо...

— Почекайте!.. А тепер погляньте на себе в дзеркало: лисий, вуха настовбурчені, наче... Брови руді, і взагалі... Раджу вам відіслати це фото.

Після багатьох переконань, я таки здався. Забираю знімки і в той же день відсилаю нареченій.

Недавно прийшов мені лист зі штампом «Фотографія»: «Шановний гр. Безбородько! Доводимо до Вашого відома, що Вам помилково вручені чужі фотографії. Просимо терміново з'явитися з ними до ательє. Вам, як потерпілому, адміністрація надає право заново фотографуватись.

З пошаною майстер Капелюх Д. Д.».

Я негайно взяв ручку і відписав:

«Гр. Капелюх Д. Д. Повідомляю, що фотографії, які мені видали, повністю мене влаштовують.

Моя наречена пише, що ніяк не може намилуватися мною...

З повагою і вдячністю Д. Безбородько».

Володимир Трищук

ДОБРА ШТУКА — ТЕЛЕФОН

— Нащо писати листи, як під руками телефон?— розмірковує з чоловіком Деркачиха.— Поки лист піде туди, поки назад... А тут узяв трубку, набрав код і розмовляй з рідними, знайомими, скільки душа забажає.

Деркачиха бере трубку, набирає номер:

— Альо, альо! Київ! Інститут?.. Інститут? Покличте, будь ласка, Радика Деркача!.. Скажіть: мамуня кличе! Термінове діло... Лекція ще не закінчилась?.. Нічого, нічого, почекаю, я нікуди не поспішаю... Не інакше — Радик застудився. Такий непослух. Кожного дня втовкмачуєш: одягайся, закутуйся...

— Альо! Це ти, Радику? Чому хрипиш? Ніби передчувала... Я ж тобі вчора дзвонила: не ходи легко одягнений! Адже холодна погода. Вгортай шию вовняним шарфом. І дивись, щоб ноги були сухі! Що кажеш?.. Як це: чому я тебе кликала? Як тільки в тебе язик повертається казати матері: «Через всілякі дурниці...» Альо, альо, Радику! Інститут!

— Кинув трубку. Дітки пішли... Сидиш, мов проклята, на цьому телефоні, даєш поради, а воно... Ти чуєш, батьку? Все над паперами чаклуєш? Чаклуй, а я ще тим часом подзвоню в Херсон до Ганнусі.

— Альо! Херсон? Ганнуся?.. Драстуй, рідна! Цьомаю тебе. Чому не дзвониш?.. Звичайно, звичайно, зайва розмова по телефону — гроші. Все ж — ти моя сестра і я маю бути в курсі діла... Твої всі здорові? Почекай, що ж я оце хотіла... Ага! Почім у Херсоні волоські горіхи?.. Що ти кажеш! А тут така дорожнеча! Вчора пішла на базар, купила Радикові кілограм горіхів, то що ти думаєш? Половина — ніби хтось зернята випотрошив. Я до адміністрації: мовляв, чому у вас під носом продаються порожні горіхи? А вони: «Не будемо ж ми, голубонько, кожен горіх рентгеном просвічувати...» Уявляєш, які бюрократи? Херсон! Альо-альо! Херсон! Альо, чому нас перервали? Ох, ці зв'язківці Не встигнеш слова сказати... Невдоволена Деркачиха кладе трубку. Косує на чоловіка. Той все пише.

— Подзвоню до Львова, Степаниді Станіславівні.

— Альо, альо, Львів! Добрий день, Станіславівно! Як приємно чути твій голос. Цілий тиждень не дзвонила... Як здоров'я? А дітки? Чи Петро Маркович повернувся з відрядження? Дякувати богу. Рада за тебе... Та-ак... Ага. Ось що хотіла тебе запитати: росте той цуцик, якого я тобі влітку рекомендувала купити в сусідки?.. Що ти кажеш? Боже... Яке горе! Співчуваю... Коли така невдача, доведеться знову виручати. Є на прикметі. Порода яка? Цього, голубонько, не можу сказати. Але я нині запитаю. Завтра дзенькну... Ну що ти! Для мене подзвонити — дрібниця... Гаразд! Мені не потрібні Рига, Харків і Воронеж... Чи я з дому, запитуєш? Скажеш... Стала б я оце тринькати гроші з власного телефону... Ну що ти! З чоловікового кабінету. Із його службового. Ну, бувай. Чао!

Антоніна Торлюн

ВЕЛЕМУДРИЙ НА ВИСТАВЦІ

Мартин

Порядкував на виставці картин.

Полотна оглядав, обмацував руками...

І раптом вздрів на одному маленьку пляму.

Він наказав:

— Це полотно негайно зняти

Й ніколи більш не виставляти!

— Чому?— хтось заперечив сумовито,—

Написано ж талановито...

— Що ж, мабуть, в ньому є зерно,—

Мартин скрививсь,—

та заплямоване воно.—

І набундючивсь, як індик

(До заперечень він не звик).

Такий, знайшовши цяточку єдину,

Готовий перекреслити людину.

Антоніна Торлюн

ЦІНИТЕЛЬКА МИСТЕЦТВА

— Ти, Білко, слухала концерт?— пита Зигзиця.—

Що, ні? Багато втратила, сестрице!

Я вчора слухати його літала в гай.

Співали Жаба, Гава та Бугай.

Ах, Жаба як залізно скрекотіла!

Громада вся од насолоди мліла!

А Гава! Каркнула лише разок.

Але чудесно як! Модерний голосок!

А вже Бугай!..

Талант! Він геній, так і знай!

Ох, неповторно як ревів!

Повір, я мало не бебехнулася з гілки!

— А Соловей співав?— спитала Білка.

— Ой, що ти, золотко!.. Він застарів.

Євген Товмач

ЧУДЕСА АКСЕЛЕРАЦІЇ

Тільки ранок, а вже чути —

Баба внучку лає:

— В тебе, Ганно, по сім п'ятниць

На тиждень буває!

— Ет, бабуню, що сім п'ятниць,—

Озвалась онука.—

Краще б сім неділь на тиждень,

Ото була б штука!

МАРУСЯ

Завжди бідкалась Маруся:

— Я вогню й води боюся...—

А сусіди загули:

— Ми ж не в курсі справ були!..

Нині знаєм, чому ти

Не підходиш до плити

І не бралася ще зроду

Навіть за холодну воду!

Микола Худан

З МЕТОЮ ВИХОВАННЯ

Начальник мартенівського цеху Віктор Васильович Макуха сидів за столом у робочому кабінеті, переборюючи головний біль, і уважно слухав кранівницю, дружину майстра.

— Вікторе Васильовичу, допоможіть, ради бога! Уже більше не можу терпіти. Кожнісінького дня приходить додому п'яний.— Жінка схлипнула і по-дитячому, долонькою, витерла сльози.— А як одержить зарплату, то цілий тиждень не з'являється додому. Ну що мені з ним робити?..

Макуха відчув себе ніяково, наче його почали роздягати посеред вулиці. Він так скривився