Читати книгу - "Веселий ярмарок"

«На природу, туди, де шумить ліс, де шепочуть трави, співають пташки!»— надумав Бурмак, бо ж якось вичитав, що з деревом, з травою, навіть з цілим полем говорити можна, як з людиною, душу свою відкривати й очищати.

І ось одного погожого дня Бурмак взяв хліба й до хліба та й подався з дому на автобусну станцію.

«Треба тільки їхати десь далі від міста,— міркував він,— туди, де ще людська нога не ступала, де все у первісному стані».

І таки далеченько заїхав Бурмак, кілометрів, може, з двадцять від міської межі. На щастя, на цій зупинці тільки він і зійшов. І одразу в ліс звернув, щоб швидше чистим повітрям упитися, насолодитися чарівною лірикою зелені. Ледь чутне шелестіння вітру у верховіттях дерев, шурхотіння листя під ногами полонили душу Бурмака, сповнивши його груди пісенним настроєм. Він не зважав, куди йде, чого йде. Головне, аби далі від гамірного шляху, від автомобільного їдкого газу, від чужих очей.

«Ось вона, вічна природа. Загадкова, добра, щедра до людини,— поринув у філософські роздуми Бурмак.— І живить нас, і голубить, і на світі білому тримає. І людина їй за це безмежно вдячна. Он далі гайок молоденьких берізок, струнких і ніжних, що скидається на гурт дівчаток. А он, ліворуч...»

Думка раптом обірвалася, бо саме за стрункими берізками червоніла залізна коробка «Москвича» з піднятим догори капотом, з відчиненими дверцятами. З нутра коробки вивергалися пронизливі звуки якоїсь чужої музики. Наблизившись, Бурмак побачив, що поруч з машиною на зім'ятій траві лежали два молодики. А на ряднині, з-під якої виглядали голівки зламаних квітів,— три дівиці у пляжному вбранні. Довкола, на тендітних берізках, молоденьких дубках, на кущах папороті висіли штани, барвисті сорочки, сукні та ще сумки. А трохи осторонь білим густим димом курилося багаття, завалене живими зеленими гілками.

— Навіщо розпалили вогнище?— запитав геть вражений Бурмак — було тепло, аж задушливо.

— Ги-ги! — дружно розляглося в компанії.— Ти, старий, хіба не бачиш, що ми роздягнені, а комарики он як допікають. Їм крові нашої хочеться.

— Ліс — це народне добро!— процитував завчену фразу Бурмак, навіть не помітивши, що його назвали «старим».

— А ми хто, не народ?!— сердито кинув важкоатлет з копицею рудого й давно не митого волосся.— Ми і є народ, і ти нам моралі не читай!— чвиркнув той крізь зуби.

«Тю, на природі, а такі злі,— стенув плечима Бурмак, боязко обминаючи компанію.— Хіба я їм що? Народ, то й народ. Я ж не кажу, що ліс тільки мій. Відпочивайте собі, відганяйте комарів, коли вони допікають. Та й компанія ця, можливо, одна тут така».

Сплюнув, далі пішов. Відчув, що якось швидко заспокоївся. Бач, яка вона лагідна, ця природа. Ніби рукою злість зняла. Захотілося присісти, розслабитись, спів пташок послухати. Он якраз і галявинка підходяща, сонячна, серед сосон. Наблизився і остовпів: сісти нема де. Все столочене, засмічене, споганене.

Ходив, ходив, доки геть не стомився. А притулку гарного нема. Там купа битого скла, там заіржавілі консервні банки, там кістки з риби та птиці. Зрештою примостився на пні, капелюха зняв, піт витер. Дух перевів, простягнув ноги. Аж щось посвистує, мелодійно, навіть ніжно. Уважно оглянув місцину: порожня пляшка. Зелена, міцна. Вітерець у рильце дмухає, звуки народжує. Веселі, бо пляшка з-під вина.

«Дивина,— засміявся Бурмак.— Це ж тут, як і я, хтось сидів, відпочивав. І культурний, видно, бо посудину не розбив, а залишив цілу. Для музики, щоб і комусь приємність зробити».

Поглянув під кущ ліщиновий: газети. Та скільки! Виходить, тут не тільки п'ють, а й читають. Ні, щось багато жирних плям. Видно, у газети їжу загортають.

Далі — слід вогнища. Трава витолочена. Ніби танцював хто. А ось сосна молоденька без верха залишилась. А там осика тоненька з обламаними гілками...

Це видовище у Бурмака викликало уже інші філософські роздуми. «Добре, що природа довкола нас,— думав він.— Є куди виїхати, щоб душу відвести. Бо це вдома не можна ані вогнища розкласти, ані пляшку кинути куди попало. Та й стати не скрізь дозволено. Тільки до хати — роззуйся, бо килими та доріжки. Там не сядь, бо диван дорогим ліжником застелений. Там не притулися, бо меблі поліровані. А на природі — розкіш: бий, кидай, багаття розводь. Вона, природа, хоч і жива, а німа, все мовчки перетерпить».

Ще і ще йшов лісом Бурмак і не переставав дивуватися. Багатства скільки! Там туфлі ледь стоптані, цілісінькі; там штани розіп'яті, джинсові, модні, лише з двома дірками. Залатай і носи. А ось куртка синя, нейлонова, міцна, бо навіть не гниє. Добре, значить, люди живуть, коли такі речі на природу викидають! Колись не викидали, бо жили бідніше.

«Тепер завжди на природу виїжджатиму,— твердо надумав Бурмак, надивившись на все.— Вдома тіснява, нема де нерви заспокоїти, душу відвести. А тут і зарядка чудова, тільки дихай. І розрядка. Щось не так, то не головою у стовбур дуба, а банкою об пеньок хряснув, деревце скрутив — і ти вже в нормі, спокійний, ні на кого не кидаєшся. Ні, таки природа — то велика радість і велике благо для людини. Особливо коли в тебе енергії забагато чи нерви не в порядку!»

Микола Тищук

РОЗУМНИКИ

Погожим літнім днем

Баран з Конем

Засперечались за якусь дрібницю,

Обрали за суддю Лисицю.

І от кума запитує Коня:

— Хто винен, що півдня

Ви гиркаетесь за дурницю?

— Уперлась,— фиркнув Кінь,—

ця голова дурна...

— А ти розумний?— зважила Лисиця

І додала:

— Тоді твоя вина.

Микола Тищук

РЯБКО Й ЕЛЕКТРОПАСТУХ

Рябко розхвилювавсь:— О доленько лиха!

Придумав пес якийсь електропастуха.

Є чутка — йде в монтаж бездушна установка.

Цікаво, як вона гарчатиме на Вовка?—

Рябко зітхнув:— Я теж за поступ, за нове,

Та тут мене чіпає за живе:

Скоротять — і нічого вже не вдієш,

Залізній ретязі зрадієш...—

Та хто спитає дозволу в Рябка?

День-другий пролетів — знов новина гірка:

Електропастуха впроваджено у дію.

І що ж? Інструктором улаштувавсь Рябко:

Твердий оклад, спецбулка, молочко,—

Мовляв, новітнім фахом володію...

Лежить собі, попльовує в траву:

— Живу-у-у!

Володимир Трищук

ФОТО З БОРОДОЮ

Вбігаю в фотоательє і звертаюсь до працівника, молоденької