Читати книгу - "Веселий ярмарок"

А що, скажімо, чекає мене, коли я їм усім покажу голі п'ятки? Цікавлюся в одного, який, здається, уже ні на що не претендує. Бо плентається у хвості, ще й прикульгує на одну ногу.

— Золото,— шепоче той, косо позираючи на мене.— Золото, голубе, якщо я його не... не заберу.

Ні, таких оптимістів я не стрічав навіть серед найвідчайдушніших абітурієнтів з мінімумом знань і максимумом надій. Махнув я на нього великим пальцем лівої ноги і рвонув уперед. А що для мене біг? Бігав тоді, коли доганяв, бігав і тоді, коли мене... Веселіше все-таки переганяти.

Отож, без особливих зусиль наздогнав того, що все ще ніяк не міг переключити свою коробку швидкостей. «Ну, що,— гукаю йому,— на першій думаєш до бронзи підповзати?»

Я — до нього, а він, уявіть собі, від мене. Видно, все-таки на друге чи й на трете дихання переключився. Довелося вдатися до хитрощів: розповів йому про те, як учора ми з товаришем подолали солідну кількість кухлів пива з таранькою. Ну, а де ви здибаєте такого чоловіка, який би не любив посолонцювати?

Після згадки про таранячого хвоста моєму суперникові більше не вдалося переключитися з кулінарії на спорт. І я його залюбки обігнав. Невдовзі навіть догнав «потенціального». Та цього, як кажуть, голими руками не візьмеш: прудкий, мов сарна. Видно, студент, бо вельми худий.

Тоді я рішуче давонув на психіку, точніше, на почуття.

— Врахуй, друже, що в мене трійко маленьких діточок в інтернаті. Дружина, на жаль, не зійшлася характером. Теща непрацездатна, зате дуже апетитоспроможна...

І він почав збавляти темп. Надибав-таки ахіллесову п'яту: жалісливий, виявляється.

Що не кажіть, а доганяти все-таки приємніше... Та спробуй наздожени отого першого, котрий бовваніє уже на солідній відстані. Напружую останні сили й нерви, щоб хоч трохи наблизитися. Коли мені це вдалося, співчутливо кладу руку на його ребро. Так би мовити, радий поступитися першістю, та самому п'єдестал медом пахне. Нараз він як закрутився. Відразу здогадуюсь: лоскоту боїться! Чого доброго, впаде зо сміху. Але він дременув уперед з таким спритом, що мені в очах потьмяніло.

Ревнивий, значить...

Мені, правда, дісталася срібна медаль. А могла ж бути золота, якби я власними руками не підлоскотав його в обійми перемоги.

Та, коли говорити по щирості, мені й срібло не до шмиги. Воно не здатне замінити тепла, що виявили мені колишні суперники. Треба ж таке: дванадцять разів підкинули і... у всякому разі, у лікарні не довелося лежати.

Костянтин Сергієнко

ВЕДМІДЬ-ВИКРИВАЧ

Ведмідь застукав Цапа у городі.

— Ага, в капусті знову, лиходій!

Тепер уже не викрутишся. Годі!

Ану ходім до Вовченка-судді!—

Від страху в Цапа дух перехопило,

Затрясся весь та з переляку:— Ме-е!

«Який ще ме-е-д!»— оторопів Бурмило.

И прикинув так: «Цап, видно, зна про мед,

Що я поцупив з пасіки до свята...

Зчепися з цим базікалом рогатим,

Роздзвонить враз. Вважай, тоді — біда...

Е ні, мабуть, не варт його чіпати...»

Й гука до Цапа:

— Ось що, борода!

Іди гуляй. І намотай на вус ти:

Я ні тебе не бачив, ні капусти.

Та більш сюди не лазь, нечиста сило:

Ще раз побачу... мимо не пройду!..

Який, даруйте, викривач з Бурмила,

Коли в самого пика у меду.

Борис Слюсар

НА СВІЙ АРШИН

Подружжя — Катерина і Климентій —

Сусідам кісточки перемивають:

— Із себе удають інтелігентів,

А килима ж то жодного не мають!..

ФОКУС

Здав базу

Вчора іншому Павло,

І зразу —

Друзів наче й не було.

Іван Сочивець

СІРНИКИ

Зайшов до Микитюків. Молотка позичити, бо в своєму ручка відламалася. До кімнати ступнув, глип: Ліда, геть зігнута, по килимові цибає. Аж перелякався!

— Вибачте,— стрепенулась, поправляючи зачіску.— Сірники розсипала, ось збираю. Аж у голові запаморочилось.

— А таки й запаморочиться,— погоджуюсь,— бо разів

зо тридцять, мабуть, треба зігнутися, щоб до єдиного сірничка зібрати?

— Еге, тридцять! А п'ятдесят не хочете?— каже Ліда і вся аж поплямилась від натуги.

— То це ж, як повна коробочка, то разів п'ятдесят треба нагнутися?— питаю.

— А я завжди тільки повну й розсипаю,— каже Ліда,— бо як розсипати тільки половину, те нічого не дасть.

— То це ви навмисне?— здивувався я, зиркнувши на зніяковілого Микитюка.

— Навмисне, ясна річ,— посміхнулася Ліда, підкидаючи в руці сірникову коробочку.

— Для чого?— виокруглив я очі.

— Фізкультура!

Я стенув плечима, бо ще ніколи, правду кажучи, не бачив такої фізкультури.

— Я розсипаю коробочку сірників, а тоді визбирую по одному,— охоче пояснила мені сусідка, як першокласникові.— Тільки й тут існують свої правила: ні в якому разі не можна згинати ніг у колінах, не можна й присідати.

— Що це дає?— я все ще не розумів цієї затії з сірниками.

— Багато дає. А головне — повноту знімає,— трохи сором'язливо глянула на себе Ліда.

— Чимало скинули?— глянув і я на огрядну постать.

— Як бачите, не дуже багато.

— А давно займаєтесь фізкультурою? Ось цією, сірниковою?

— Більше року,— відповів за дружину Микитюк і безнадійно махнув рукою.

— По вас, Лідочко, не помітно,— осмілів ї я,— можливо, то вигадка, а не вправи? Краще б уже, як то деякі люди роблять, бігали по п'ять-десять кілометрів...

— Що ви,— запротестувала Ліда, уже відсапавшись, — бігати соромно. Та й де тут розженешся: ні парку поруч, ні подвір'я путнього. А те, що ніяк не схудну, — видно, в ритм не ввійшла, не пристосувалася. Доки зберу сірники, то так стомлюся, що прилягти охота. А приляжу — одразу засинаю.

— А може б, вам на роботу влаштуватися? — мовив я, шукаючи підтримки у Микитюка, гарної і лагідної людини.

— Куди там з моїм серцем та на роботу! — замахала на мене Ліда.— Десять кроків ступлю, і вже б'ється, як пташка у клітці. Ось повноти позбудусь, тоді й про роботу думатиму. А поки що чоловік мене забезпечує,— з любов'ю глянула вона на Микитюка.— Рік-два ще вдома помучусь. Гадаєте, сірники по кілька разів на день збирати легко? Мука, та й годі, але мусиш терпіти, коли хочеш фігуру зберегти...

Іван Сочивець

НА ПРИРОДІ

Бурмак уже давненько став помічати, що домашня тіснява негативно впливає на його душевний стан. Особливо нерви дають себе знати у вихідні, коли просто нема куди