Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лікарня на відлюдді 📚 - Українською

Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лікарня на відлюдді" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 159
Перейти на сторінку:
під рукавиці, слідкуючи, щоб випадково не розстерилізуватися, тож нічого не помітив. Малевич уже почав мастити живіт хворого йодом — йому також було не до того.

— І що ж далі? — проковтнувши, запитав Олег.

— От чого не знаю... Можливо, Голоюху відома доля цього хворого. Помер, напевно. Гангрена «квітуча» була. Якщо, звісно, не прооперувався найближчими днями в якомусь іншому закладі.

Тема була вичерпана. Хірурги підійшли до операційного столу, де саме накривали хворого стерильними простирадлами, залишаючи тільки невеликий прямокутник операційного поля.

— Можна, — дозволив Щур.

— Давай, Надю, — сказав Малевич. — 3 Богом...

***

Коридором хірургії шаркали двоє здорових чолов'яг без халатів відвідувачів. Один із них був одягнутий у військове з погонами підполковника, інший у цивільне. Кітель військового був розстіб— нутий на кілька ґудзиків, зелена краватка трималася лише на золотистій защіпці, відкриваючи сторонньому огляду смугасту тільняшку на грудях. Обоє голосно говорили та сміялися.

— Ну ти глянь, абзац... — весело коментував підполковник. — Відділення — ні кого на хер на кілометр. Ні тобі сестри, ні доктора якого... Вмирай — не хочу.

Другий гиготнув.

— А ось, — військом демонстративно читав по складах, — ор-ди-на-тор-ська. Язика можна зламати!

Розчинивши двері, обоє завалилися туди. Беженар здивовано підняв голову.

— Ну ти гляди! — зрадів військом. — Якраз і доктор, той, кого мені потрібно. І дєвушка, яка не хотіла до мене секретаркою іти...

— По-перше, потрібно стукати, коли сюди заходите, — промовив Беженар, — це службове приміщення. А, по-друге, що вам потрібно?

— Мені що потрібно?! — здивувався підполковник. — Та ви, доктор... це, як його... «шо-то с памятью моей стало...» Ви що, райвійськкома не упізнаєте?

— А... ви військком? — картинно здивувався Беженар. — Та ж вас важко впізнати. Я і не знав, що у вас є цей... зелений піджак. З погонами.

Обличчя військкома змінювалося швидко. Спочатку в нього від обурення «відпала» щелепа, а потім гонор так і попер назовні:

— Доктор, щоб ви знали, у мене все є! Так! Навіть те, що вам і не снилося! І я можу швидко пояснити вам, як треба говорити з військкомом. Вам би не демонструвати розум, а швиденько коньяк витягти зі столу через те, що військком сам сюди до вас прийшов розбиратися... Якщо я захочу, ви зі своєю пояснювальною завтра особисто в область поїдете!

Компаньйон вояки по-підлабузницькому гиготнув.

— А ви, власне, — перемкнув на нього увагу Беженар. — Що, відвідуєте когось?

— Ні, я...

— Самі заслабли?

— Ви що, доктор... Ги-ги...

— Тоді вийдіть звідси, — у своїй звичній дохідливій манері попросив Беженар. — Інакше я зараз зателефоную вашій Бучинській і пожаліюся, що ви у п'яному вигляді в робочий час отут у нас у відділенні порушуєте порядок.

— Доктор! — обличчя товариша миттєво змінилося. — Який п'яний вигляд? Все! Все! — лобуряка миролюбно підняв руки. — Іду. Ми ж просто з другом...

Він зник за дверима. Військком стояв розлючений.

— Доктор, я бачу, ви чогось не розумієте. Я щось не врублю— ся... Ви що, не вірите? Ви не вірите, що поїдете завтра за сто кеме і вас там дертимуть, як Сидорову козу? Та якщо я захочу, вашої ноги не буде на призовній комісії з усіма наступними санкціями! Вважайте, після цього ви і в лікарні не робитимете. Та якщо я захочу... он — дєвушка завтра ж буде у мене секретуткою сидіти! Я правильно ізлагаю?

Він вирячився на Ліду.

Беженар підвівся і, зобразивши майже ласкавий, дружній погляд, взяв підполковника за лікоть:

— Ви знаєте, це ж несправедливо буде, якщо мене дійсно виженуть із роботи... За те, що я... — лікар завагався. — Ну, словом, приперлося звичайне п'яне хамло, а я взяв, не стерпів і шарпнув його по ділянці «сонної»... Уявляєте, що буде, якщо вас звідси винесуть до реанімації? Скажуть — як, у білому халаті?! Ну, ти ж як мужик, зрозумій — несправедливо буде, якщо за таке... Я халатика скину, га? І десь нанизу, на свіжому повітрі...

До військкома зміст сказаного доходив поступово. Він починав часто дихати і, здавалося, збирався спопелити лікаря очима.

— А ще ліпше — прийди завтра, — радив Беженар. — Бо як попадеш із натягнутою на очі задницею до реанімації, то кров на алкоголь тобі обов'язково візьмуть. А там на «середню» точно вистачить. Якщо оклигаєш — сто відсотків із роботи виженуть.

Військком мовчки підійшов до дверей і взявся за ручку.

— То я не зрозумів, — як ні в чому не бувало, запитав Беженар, уже почавши було скидати халата, — мені роздягатися, чи ні?

Двері грюкнули доволі гучно.

— Я так і гадав, — знизав плечима Беженар, звертаючись вже до Ліди: — А ти що, злякалася?

— А то ні...

— Дарма. Він — ну, ти ж бачиш, що за людина.

— А якби він вас із собою забрав?

— То йому би гірше було. Ти що, сумніваєшся? Я дотепер свою штангу тягаю. Майстер спорту, між іншим. ІЦо, не віриш? Завтра посвідчення принесу. Я досі щороку на районній спартакіаді трудівників села виступаю. Минулого року не було Книша з РайСТ, то я перше місце мав. А так він завжди перший.

— І що, ви би його побили?

— Ну навіщо? Погрузив би на ноші у «швидку» і завіз би у відділок міліції.

Вона засміялася.

— А раптом він вам потім якусь капость влаштує?

— Що він мені може зробити? — знизав плечима Беженар. — Я, між іншим, не остання людина в районі. А він так... — лікар зневажливо махнув рукою, — до першої комісії, яку не купиш двома ящиками горілки...

З операційної виходили мокрі, змучені та мовчазні. У роздя— галці Малевич, не знімаючи плямистої від поту піжами, мацнув по кишенях халата:

— От зараза...

Медвідь із Женатим, поскидавши піжами, вмивалися.

— Що там? — запитав Ілля.

— Цигарки у кабінеті лишилися.

— Беріть у мене в халаті, — запропонував Олег.

— Дякую...

Розчинивши вікно, Малевич закурив просто там.

— Ну що, хлопці-молодці... Я гадаю, все зроблено, — завідуючий продовжувати думати про операцію.

— Днів чотири, — припустив Медвідь. — Якщо витягне — все буде гаразд.

— Так... — погодився Малевич. — Напевно. Знаєте що, хлопчики, я, напевно, додому піду. Щось я не у формі сьогодні. Хто ургентний?

— Я, — відповів Медвідь.

1 ... 42 43 44 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лікарня на відлюдді"