Читати книгу - "Вежа блазнів"

— Це не має значення, — у голосі чоловіка зі сповідальні прозвучало щось на кшталт глузування. — Мені йдеться тільки про сповідь. Відпущення гріхів можеш не сподіватися.

— Я навіть не знаю, як тебе звати.

— Я маю багато прізвищ, — тихо, але чітко пролунало з-за ґрат. — Світ знає мене під різними іменами. Якщо вже в мене з'явилася нагода повернути себе світу… Треба буде щось вибрати… Вілібальд з Гірсау? А може, гм-м… Бенігнус з Аїкса? Павел з Тинця? Корнеліус ван Хеемскерк? А може… А може… метр Шарлей? Як тобі це подобається, хлопче: метр Шарлей? Ну та добре, не крився. Просто Шарлей. Може бути?

— Може. То що ж, починаймо. Шарлею.

* * *

Як тільки масивні, воістину гідні твердині засуви стшегомського монастиря з гуркотом зачинилися за ними, як тільки вони віддалилися від злидарів і жебраків, що сиділи під брамою і випрошували милостиню, як тільки ввійшли в тінь придорожніх тополь, — Шарлей вразив Рейневана до глибини душі.

Недавній демерит і в'язень, ще мить тому інтригуюче таємничий, нахмурений і гордовито-мовчазний, тепер зненацька вибухнув гомеричним реготом, оленем підстрибнув угору, кинувся горілиць у бур'яни і кілька секунд качався в траві, мов лоша, то ридаючи, то регочучи. Нарешті, на очах остовпілого Рейневана, його недавній сповідник беркицьнувся, підхопився і показав у бік воріт дуже образливий жест на зігнутому лікті. Жест супроводжувався довгим переліком украй непристойних прокльонів і лайок. Деякі стосувалися особисто пріора, деякі — стшегомського монастиря, деякі — всього ордену кармелітів, деякі стосувалися всіх і вся.

— Я й не думав, — Рейневан заспокоїв коня, наполоханого виставою, — що там було аж настільки важко.

— Не судіть, щоб і вас не судили[175], — Шарлей обтрусив одяг. — Це по-перше. По-друге, утримайся, будь ласка, від коментарів, хоча б на якийсь час. По-третє, нам треба поспішити до міста.

— До міста? А для чого? Я думав…

— Не думай.

Рейневан знизав плечима, погнав коня дорогою. Він вдавав, ніби відвертається, але при цьому не міг стриматися, щоб крадькома не поспостерігати за чоловіком, який крокував поряд із конем.

Шарлей був не надто високий, трохи навіть нижчий за Рейневана, але це не впадало в очі, оскільки недавній демерит був широкоплечий, міцної статури і, мабуть, сильний, про що можна було здогадатися з його жилавих передпліч, які визирали з трохи короткуватих рукавів. Шарлей не погодився піти з монастиря у рясі, а одяг, який йому дали, був трохи дивний.

Демеритове лице мало доволі грубі риси, щоби не сказати — рубані, проте це обличчя було жвавим, на ньому безперервно мінилася і грала ціла гама виразів. На горбатому і по-чоловічому видатному носі виднівся слід давнього перелому, ямка підборіддя ховалася в старому, але все ще помітному шрамі. Очі Шарлея, зелені, як пляшкове скло, були дуже дивні. Якщо подивитися в них, долоня машинально перевіряла, чи гаманець на місці, а каблучка — на пальці. Думка занепокоєно линула до залишених удома дружини і доньок, а віра в жіночу цнотливість виставляла на яв усю свою наївність. Раптом зникала будь-яка надія на повернення позичених грошей, п'ять тузів у колоді для пікету переставали дивувати, автентична печатка на документі починала здаватися абсолютно несправжньою, а в купленого за великі гроші коня з'являлися дивні хрипи в легенях. Ось що можна було відчувати, дивлячись у пляшково-зелені очі Шарлея. Вглядаючись у його обличчя, в якому явно більше було від Гермеса, ніж від Аполлона.

Вони минали широку смугу приміських городів, потім пройшли повз капличку і шпиталь Святого Миколая. Рейневан знав, що притулок утримують йоанніти, знав також, що в Стшегомі міститься командорія ордену. Він одразу згадав князя Кантнера та його наказ їхати в Малу Олесницю. І почав непокоїтися. Його могли вважати якось пов'язаним з йоаннітами, а отже, дорога, якою він їхав, не була дорогою переслідуваного вовка; він сумнівався, що канонік Отто Беесс схвалив би такий вибір. У цей момент Шарлей уперше довів свою проникливість. Або настільки ж рідкісне вміння читати думки.

— Немає причин, щоби переживати, — сказав він легко і весело. — У Стшегомі понад дві тисячі жителів, ми зникнемо серед них як бздина в завірюсі. Крім того, ти під моєю опікою. Як-не-як, а я узяв зобов'язання.

— Весь час, — відповів Рейневан після довгої паузи, яка знадобилося йому, щоби охолонути, — весь час я намагаюся зрозуміти, що для тебе значить таке зобов'язання.

Шарлей широко посміхнувся, показавши білі зуби збиральницям льону, які крокували їм назустріч, — гожим дівкам у дуже розхристаних сорочках, що відкривали чимало спітнілих і запилюжених принад. Дівок було кільканадцять, а Шарлей шкірився до кожної по черзі, так що Рейневан утратив надію почути відповідь.

— Твоє запитання, — застав його зненацька демерит, відриваючи очі від кругленьких сідничок останньої зі збиральниць, які дрібно дрижали під мокрою від поту сорочкою, — мало філософський характер. А на такі я не звик відповідати у тверезому стані. Але обіцяю, що відповідь ти одержиш ще до заходу сонця.

— Не знаю, чи дочекаюся. Чи ще до того часу не згорю від цікавості.

Шарлей не відповів, зате прискорив ходу так, що Рейневанові довелося змусити коня піти легким клусом, тому вони швидко опинилися під Свидницькою брамою. За нею ж, за громадою брудних прочан і покритих виразками жебраків, які сиділи навпочіпки в тіні, уже був Стшегом, з його вузькими, багнистими, смердючими та заюрмленими людьми вулицями.

Куди б та із якою метою не вела їхня дорога, Шарлей її знав, тому що був провідником упевненим і без жодних вагань. Вони пройшли вуличкою, де торохтіло стільки кросен, що вона, поза сумнівом, називалася Ткацькою або Сукенничою. Незабаром вони опинилися на невеликій площі, над якою височіла вежа костелу. Площею, як можна було здогадатися, судячи з вигляду та запаху, недавно проганяли худобу.

— Подивись-но, — сказав Шарлей, зупиняючись. — Костел, корчма, бордель, а якраз посередині між ними купка лайна. Оце парабола життя людського.

— А мені здавалося, — Рейневан навіть не посміхнувся, — що ти на тверезу голову не філософствуєш.

— Після тривалого періоду абстиненції, — Шарлей упевненою ходою увійшов у завулок, прямуючи до прилавка, заставленого бочівками і кухлями, — я п'янію від самого лише запаху доброго пива. Гей, чоловіче добрий! Подай-но білого стшегомського! З пивниці. Будь ласкавий заплатити, хлопче, позаяк, як сказано у Святому Письмі, argentum et aurum non est mihi[176].

Рейневан пирснув, та все ж кинув на прилавок кілька гелерів.

— То чи дізнаюсь я нарешті, які справи привели тебе сюди?

— Дізнаєшся. Але тільки після того, як щонайменше три ці справи я вип'ю.