Читати книгу - "Пригоди Румцайса (на украинском языке)"

А крижана пташка налітала знову і знову. І Мелузина дмухала, як із морських міхів.

Князь і княгиня на все це любенько позирали в театральний бінокль і говорили:

— Зер шон![31] Ці баби дістали, що хотіли за ту курку.

Аж ось із брами вийшов Румцайс. Ступив на майдан і опинився посеред того гармидеру.

— А хто це тут кривдить бабів? — гримнув він.

— Я за князівським наказом! — крикнула Мелузина і повіялась ближче до Румцайса. Крижана пташка летіла поперед неї.

Бачить Румцайс, що кепські в нього справи. Через те перелякане жіноцтво, поламані столи, розкидані кошики не може він і ступити як слід. Кінчики чобіт грузнуть у розсипаних чорницях, а п'яти ковзають по маслу. Закрутився Румцайс на одному місці, як та дзига, і вдарився коліном об брук. А Мелузина засвистіла йому в самі вуха:

— Як ударить сьома — я тебе переможу!

Манка, що сиділа в потайній кімнаті, почула все це через кватирочку під стелею. І коли дзиґарі на башті почали вибивати сім годин, полізла вона в кишеню на фартусі і заходилася кидати намистинки жменя за жменею на ринковий майдан.

Падали намистини і блищали, мов шматочки льоду. Побачила їх крижана пташка і защебетала простудженим голоском:

— О, це для мене пожива!

Та й кинулася дзьобати намистини, забувши показувати Мелузині дорогу. З хвилину ще завірюха крутилася, мов сліпа, потім розбилась об шість рогів на сім вітрів і тихенько повіяла хтозна-куди.

А крижаної пташки ніхто вже більше не бачив. Полетіла вона у безвість.

Коли дзиґарі на башті скінчили вибивати сьому годину, Румцайс уже вів Манку з темної кімнати. Панові князю й княгині нічого іншого не лишалося, як мило помахати їм хусточкою.

Надворі Румцайс сказав:

— Намиста, Манко, не жалій. Ціпісек назбирає тобі гірського кришталю на краще — рожеве намисто.

24. Як Румцайс випустив залізного крота

Одного дня наказав їчинський війт Румцайсові прийти і стати посеред ринкового майдану.

— А чому б і не піти? — весело сказав Румцайс і взяв із собою Манку та Ціпісека, щоб трохи подихали їчинським повітрям.

Війт уже чекав на нього.

— Я покликав тебе, Румцайсе, — сказав він, — щоб ти тупнув по-розбійницькому посеред майдану, а я подивлюся, чи витримає галерея.

Румцайс тупнув — у галереї навколо не здригнувся жоден камінь. Війт зрадів, що в Їчині так міцно будують, а Румцайс із Манкою та Ціпісеком подалися додому в Ржаголецький ліс.

Та коли вийшли на узлісся, Румцайс промовив:

— Чого це тут так тепло? У мене аж піт по спині котиться.

Коли зайшли далі в ліс, Манка сказала:

— О, вже й минулося.

А коли майже дійшли до печери, зацокотів Ціпісек зубами, наче камінці гриз, бо його зненацька пройняло холодом.

Аж як стали коло входу до печери, вдарив Румцайс кулаком по коліну.

— Он воно що!

У печері сидів змій і саме вистромив одну голову, якій припала черга вартувати. Одну хвилину від змія пашіло жаром, а другу — віяло холодом, як із льодовні.

— Ти в чужій хаті, — сказав Румцайс.

— Я завжди у своїй хаті, — відповіла змієва голова таким голосом, наче це вітер завив у димарі. З печери ту ж мить визирнуло ще шість голів.

Румцайс швиденько заслонив собою Манку й Ціпісека. А змієва голова сказала шістьом своїм посестрам:

— Тут прийшов якийсь і каже, щоб ми забиралися.

Голови закричали в один голос, щоб Румцайс сказав їм це кожній на вухо. Але Румцайс був розумний чоловік.

— Навіщо повторювати одне й те ж сім разів? — мовив він. — Я піду, а за годинку повернуся — і тоді побачимо.

Узяв він Манку та Ціпісека за руку і відвів їх до потоку, щоб могли остудитися в воді, якщо змій пектиме вогнем, і погрітися на сонечку, коли він буде дихати холодом.

— Із цим семиголовим змієм буде в сім разів тяжче впоратися...

— Розкладу я вогнище, бо, мабуть, доведеться нам тут пожити якийсь час, — сказала Манка і зітхнула.

Манка почала лаштувати вогнище, Ціпісек шукав сухого гілля на підпал, а Румцайс думав, як приступитися до змія. Нарешті додумався:

— Піду на пораду в Їчин до помічника вчителя Вочічка. Він зміїв знає так, як я власну долоню.

І вирушив у дорогу.

Тільки зімкнулися гілки у Румцайса за спиною, з'явився семиголовий змій. Головами метляє перед Манкою, а кінчиком хвоста причепився до підківки на дверях печери. Однією головою змій заговорив з Манкою, п'ятьма дивився, щоб вона бува не втекла, а сьомою пильно стежив за Ціпісеком. Та Ціпісек миттю стрибнув у потік і, наче видра, поплив під водою.

— Такий кучерявенький, нехай собі пливе, — мовила сьома голова.

Шість голів, наче вартові, лягли навколо Манки, а сьома промовила:

— Ось я тобі накажу, і ти будеш у мене в печері за хазяйку.

— Ну, накажи, — відповіла Манка.

Змій і наказав усіма сімома головами. Але Манка ніби й не чула.

— Ось я вдарю тебе хвостом! — закричав змій і почав дихати то жаром, то холодом.

— Не вдариш, бо загубиш дорогу до печери! — відповіла Манка.

Змій озирнувся на хвіст — чи міцно тримається за підківку в дверях.

А оскільки семиголові змії повинні думати сім разів, перш ніж щось надумають, будуть іще довгенько сидіти біля потоку і Манка, і змій.

Румцайс тим часом прийшов до їчинського помічника вчителя Вочічка, котрий саме майстрував машинку проти бур, і спитав, чи немає в нього чогось проти змія.

— А який той змій — холодний чи гарячий? — спитав Вочічко.

— І холодний, і гарячий, — відповів Румцайс.

— Є в мене дещо і на холодного, і на гарячого. Ось тобі солом'яний їжак, і ось тобі залізний кріт, — сказав Вочічко. — Бери.

Румцайс узяв їжака та крота і пішов додому.

Коли Румцайс підходив до потоку, він почув, як кричить змій на Манку з усіх семи горлянок і загрожує їй сімома страшними карами.

А Манка на те:

— Я тобі за хазяйку все одно не буду!

Тоді змій промовив тонким голосом:

— Сім разів по сім буде сорок дев'ять. Оце стільки ти від мене матимеш радості, якщо станеш мені за хазяйку.

Манка сама собі каже, що все це