Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

І запанувала в Яссах підготовча щоденна урочистість. Найменша ж донька, улюбленка батьків, пестунка й пустунка! Не поскупився господар на віншування та гостини всілякі. Мусили й турецькі наглядачі слухатися князя і приймати та шанувати на рівних і зятя, і шлюбну подію, ним започатковану, приносячи неабиякі дари, бо ж Лупу був тут беглер-беєм, султановим хотінням, велінням, рукою і оком. Бо знали вони, що перепаде і їм щось із княжого столу, бо аллах далеко, а учта господаря — з берчем-горілкою, бергом і мальвазіями та наїдками — на столах, а головне (такі чутки теж ходили) піддається ж і Хмельницький з козаками Високому Порогові, як звільниться від ляхів...

Схоже було, що та офензивна затія мала б неабиякий успіх, коли б у козаків було хоч яке щастя...

Доки молодята, біля яких аж задовго крутилося усе в Яссах, ластів'яно та голубино кохалися, розпалюючи свої чисті й святі палкі почуття в достатках і розкоші, в гостинах господаревого двору, у чарах погожої і обарвленої осені, потім зими, весни, літа та знову повересневої осені і зими, купаючись, мов у купелі, у м'якій і обворожливій молдавській природі,— магнати Калиновський і Ланцкоронський, як розлютовані коршуни, налетіли на Брацлавщину. Відкинувши значно менші числом — був же мир! — козацькі потуги, вони кривавим маршем дійшли аж до Красного і, зайнявши його, нагло забили там, крім містечан, і самого козацького ватажка-полковника, славного Данила Нечая, не спиняючись, оволоділи Шаргородом, Мурафою, Стіною, Ямполем і врешті наблизилися до самої Вінниці... Мало того, привідці козацької потуги в Молдовії дізналися, що за час їхнього перебування тут загинули в боях з литовцями та ляхами і Станіслав-Нестор Морозенко, і Михайло Кричевський, і Богдан Товпига, і Ілля Голота, і Іван Чорнота, і Федір Вешняк та ще ціла дюжина інших, «старших і знакомитіших», як і скриб Грач-Зорка, полкові обозні, значкові-хорунжі, сотники. І Тиміш, і Сірко, і Богун, і Дорошенко та Носач, і донці Шумейки, довідавшись про те, місця собі не знаходили в розпачі і жалобі... Мирним же був, за домовою, час!..

Отоді алярмово і прилетіли, як змовившись, у Ясси до сватів два загони гінців на змилених, ледь не загнаних конях — бокшастих із Вінниці і білоплямобоких аж із Чигирина — із жахливими і рокованими для всіх, а найпаче для молодят, новинами. Громом вдарили вони і по козаках та їхніх привідцях, по Тимошеві та Розанді. Вимагали ж бо негайного від'їзду всіх козацьких загонів, окрім Носачевого, який мав тепер орудувати в тилу ляхів з універсалами, до Вінниці, а Тимошевого поспішного слідування — по передачі полку Дорошенкові — в Бахчисарай, як гетьманового закладника у хана, без чого той нізащо не згоджувався стати знову на ляхів у поміч козакам...

Скреготав у шаленстві і нестерпному горі Богун, плакав і ридав, ховаючись від присутніх, у гризотах та самодокорах Сірко, ходили самі не свої Носач, Пушкар, Дорошенко та обидва Шумейки, бо і підступне вбивство Нечая, й інші старшинські й козацькі жертви в мирний час видавались їм грізним передвістям...

Думаючи над тим під час спішного збору в зворотну путь до Вінниці, Сірко приходив до висновку,— хоч і не ділився з іншими,— що і тут, як і у випадках з Кривоносом та Голотою чи і з самим гетьманом, свою фатальну ролю зіграла жінка, хай і вірна та віддана. І зіграла не на своїй особистій струні, а на вагомішій — всенародній. А дізнавшись від гінців ще й про засуд та скарання обраного на Січі другим гетьманом Макара Худолія навмисне посланим Богданом на Запорожжя полком козаків із Федором Лютаєм на чолі, коли січовики були в поході на Азак,— він почав думати — уже вкотре! — і про неймовірні міжусобні жертви, що кладуться чільниками безглуздо, як гатки через заплавні непроходимі болота. І доходив до ще більшої туги та розпачу. Але над усім стояло оте: «До Вінниці!»

Уже через кілька днів, не діждавшись Марцішора — Дня весни і близького свята, відпочилі, відгодовані і добре озброєні козацькі загони неслися на Україну не спиняючись. Обнадійливо відпровадив їх Лупу. Були в кунтушах, жупанах, свитах, в башликах, у вовняних блузах і штанях, в повстяниках, аж любо дивитися було на них Куконі-Катерині Тудосці... Потріскував і аж пищав по запівніччях та ранками мороз, скрипіли, співаючи під кованими копитами коней і полоззями саней, сніги, обпалював вершникам лиця зимовий колючий зустрічний вітер, виштаповував криги на водах, як тільки виїхали кавалькади козацьких потуг із гостинних Ясс.

Ніби вирвавши із грудей серце і лишивши його Розанді у палаці тестя Лупу, натимчас попрощавшись, їхав у хвості Богунової колони-лави і Тиміш Хмель. Їхав як убитий, з переданою йому батьком-гетьманом пайцзою, торбою-тороком бриндзяників, будзею сухого сиру, кукурудзяних баранців і м'ясивом — в Бахчисарай. Зразу ж після переправи через Прут, уже в буджацьких Унгенах, розлучився він із козацькими шерегами і повернув із кількома своїми охоронцями при рушницях на Кишинів, Трихати, бурчаковий Інгулець, з твердою переконаністю, що поклятьба, яку він дав Розанді про швидке повернення, буде лицарською, бо вернеться він для одруження, як тільки ханська орда опиниться в Україні. Домовився він про те ж і з Носачем, що лишався із своїм загоном у Молдові і мав негайно вийти з військом із Ясс у товтри і ліси. Розанда стала тепер Тимошеві найдорожчим скарбом, і він не грішив перед нею, коли клявся, що найпізніше — весною буде в Яссах, хоч би те коштувало йому і самого життя!.. «Ми програли битву, а не війну!..» — чомусь згадав Сірко слова гетьмана і гірко посміхнувся.

Прибувши навмисне серед ночі і потай від ляхів у Вінницю, Богун, як господар, разом із козацькими старшинами Пушкарем, Дорошенком, Сірком та обома Шумейками, разом із міщанами спішно заходилися доладновувати оборону міста і околів. Працювали і вдень, і вночі, радячись