Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Морозні ночі та денні каламуті із інею-шрону допомагали козакам заливати водою, яку носили їм міщани із ріки, свіжі високі гори довгого снігового валу, роблячи його непрохідним ні пішо, ні кінно.

Мороз не спадав, навіть дужчав, найпаче ночами, і підступи до міста невпізнанно обростали доокружними крижаними валами так швидко, що люди диву давалися. Допомагав тутешнім чільникам і Сірків постійний бунчужний Гнат Турлюн зі своєю сотнею розвідників-послухів, перевдягнених то у мніхів, то в уршулок, в уніформи жовнірів та рейтарів або у шаття посполитих фірників. Його тямковиті детальні сповіщення про рух ляських когорт і про наближення у поміч вінничанам Йосипа Глуха із понад двохтисячним загоном уманців та про небарний прихід сюди самого гетьмана Богдана із усім військом і татарами — утверджували віру і дух в козацьку перемогу над ворогом. Та й наявність, тут Богуна, Сірка, Дорошенка і Пушкаря була запорукою надійності і для козаків, і для міщан, а отой крижаний вал — спасінням.

Придумали старшини із Богуном ще й додаткові смертельні тенета-силки, які їм, поряд з валами, мали допомогти без втрат відбити оту відбірну опанцеровану армію Калиновського і Ланцкоронського. Богун поставив свої основні сили і всю гарматну армаду у Вінниці. Сірко і Дорошенко, за погодженістю з ним, розтягли свої сили приховано у дві лави по її правому крилі; Пушкар із Шумейками, а згодом і Глух, розмістилися, також потай, по лівому, скріплюючи там запасні оборонні перешкоди ворогові...

У перестрілках, що зразу й почалися, в сутичках і герцях окремих самохітців-вершників, у маневрених і вивідкових та спантеличувальних переміщеннях, в обманних наступах і відступах минув добрий тиждень. Козацькі сили виявилися і менш чисельними, і гірш озброєними, хоч і захищали власне життя, а тому на Малій раді було вирішено морочити ляхам голову і оборонятися, освіжуючи та присипаючи соломою ополонки на річці. На ті старшинські вигадки — ополонки покладалася основна надія в розгромі уже перед містом польських військ.

Одного дня, як лиш трохи розсіялася морозно-непроглядна інійна пелена, Богун із кількома сотнями чекав ворога за рікою, притрушуючи соломою і ополонки по всій річці, і протоптану в глибокому снігу дорогу поцейбіч і потойбіч заріччя. Усе те робилося на очах у ляхів і так, щоб у них не лишалося сумнівів: Богун прокладає вкриту ожеледдю дорогу для себе.

Затримавши польську потужну лаву на якусь дзигарову годину одразу за вимощеною дорогою та отими ополонками, козацькі сотні, удаючи, що не слухають своїх привідців, немовби перелякавшись грізних польських ровт та їхнього навального наступу, стрімголов побігли через ріку і цілились усім своїм потоком саме туди, де на ворогів їхніх чекала пастка. На плечах втікачів широким крилом спробували вломитися до міста й рейтари.

Отут і сталося очікуване. За кілька недовгих хвилин на притрушеній соломою річці зчинилося таке, чого не те що передбачити, чому важко було повірити. Вороги то зникали в лише примерзлих ополонках, то падали й калічились у навальному, націленому на видиму перемогу леті, створювали на річці гори-скопища людських і кінських тіл. Ті, що не відали ще про пастку, кричали: «Одважнє! Смяло! Напшуд!» Повержені ж, навпаки, волали про поміч: «Єзус Крістус! Матня! Стуй! Назад! До тилу!» Та марними були ті зойки. Польські лави неслися й неслися на свою погибель.

Отоді і вдарили із фортечних стін гармати по стовпищу-галайстрі польських потуг, а вслід понеслися вихором поліси на обезладжені жовнірські шереги за гаслом-знаком, поданим гармашами. Понеслися водночас з обох крил: із Лукашівки попід річкою Згур на Почапинці, Дубову і Луку-Барську і з Браїлова, Межирова та Сербинівки — туди ж таки для погрому всієї спанікованої армії жовнірів і рейтарів.

Повели скачем і Богун та Сірко свою кінноту в лоб ворогові. Сірко аж ніби злорадо усміхався в отому шаленому леті, тараном різав і косив ляські оборонні лави, знімав з коня в змиг ока всякого, хто підвертався, і, як правило, за своєю випробуваною методою, або стинав недругові голову, або розтинав навпіл, від плеча до пупа.

Та не повністю виправдався замудрий старшинами задум. Значна частина переляканої польської армади, пробившись крізь петлю-кільце, таки виприснула із лещат і, гнана козаками в безладді та нестямі, понеслася на Бар, Кам'янець і Сокаль для з'єднання із королівськими потугами, що вже мали там бути. Оточена ж і погромлена наголову армада рейтарів і жовнірів побажала здатися. Неймовірно багатим був полон: дараби, повози, берлини, коні, зброя, гармати, ядра, порох, палаші, пістолі, взяті у переможених. Коло п'яти тисяч їх було полонено — без фірманів і слуг.

Того і наступного дня в погоні за втікачами були звільнені раніш захоплені ляхами міста і села по всьому обширу краю. Женучись за самим польним гетьманом Калиновським та його сподвижником Ланцкоронським, майже не ушкоджені козацькі полки під командою Пушкаря, Дорошенка та обох Шумейків і під орудою Сірка, Глуха та Богуна наздогнали польську армію аж за Баром.

Допомагало переслідувачам місцеве населення і не лише всілякою їстівною пожертвою, а й ставало оружно в ряди визволителів у кожному місті, селі чи хуторі. Про перемогу під Вінницею захопливо говорили усі сусідські високі двори, порівнюючи цю вікторію із Ганнібаловими перемогами над римлянами, але натякали і на її можливу долю, як на Ганнібалову...

Від самого початку кампанії не марнував часу в Молдові й опецькуватий та малорослий полковник Давид Носач, розіславши із Ясс по Галичині сотні свого полку, що розрісся доброхітцями втричі, із присланими йому гетьманом універсалами, та, досягши самого Кракова, де він підтримав повстання проти поляків посполитих під проводом знайомого Хмельницькому і Сіркові по Фландрії легендарного Костки Наперського. Підпалене останнім і підсилене універсалами гетьмана, повстання росло, як пожежа, ширилося, а сотні Давида Носача, появившись і наробивши рекешету, тут же зникали, вертаючись у товтри, ніби лише прогулявшись