Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Велику обумовку рідний русинський люд давав повсюдно Давидові і Костці-Шимонові. Смертельно билися повстанці у Підгаллі з надісланими проти них каральними загонами, доки не впали в нерівних боях, не перемігши ворога, але підсобивши життям своїм Хмельницькому. Допомагали йому і Мартин Небаба, Юрій Немирич, Антін Жданович, Матвій Гладкий, правуючись за наказом гетьмана в заслін армадам Радзивілла, що мали стати в поміч королеві,— за Лоїв, Мозир, Гуров та Прип'ять, зв'язуючи собою останнього на Литві. Нарешті обрадувало гетьмана і те, що в Україну вибрався із стотисячною армією і хан Іслам-Гірей, везучи вершником і закладником Тимоша Хмеля. Той був у скруті, тузі і смутку, бо й надії не мав швидко вернутися до коханої Розанди. А він же їй клявся, а він же без неї вже й жити не міг!..

Богдан Хмельницький, вибравшись цього разу в похід стотисячною потугою трохи раніше, спішно направився знову на Збараж з татарськими турмами у хвості і звільнив по путі без бою Бар, Меджибож, Скалу, Сатанів, Старий і Новий Костянтинів та інші міста, направляючись майже алюром під Берестечко, уже знаючи від розвідців-вістових і того ж Гната Турлюна, що королівські загони із Любліна через Стир і Вигнанку та Сокаль алярмово рухаються на з'єднання із напольним гетьманом Калиновським та його спідручними воєводами Ланцкоронським, Вишневецьким і іншими загонами магнатських формувань і найманців...

Знав Хмельницький і від Капусти, який, сидячи в Чигирині, сягав оком і вухом Варшави, та через Клима і Марка Стасенків, що польську стоп'ятдесятитисячну найману і рушеничу армію очолюють сам король і коронний гетьман Миколай Потоцький, напольний гетьман Марцін Калиновський, воєводи брестський Ян-Симеон Щавінський, князь Ярема Вишневецький-Корибут, Станіслав Потоцький, великий коронний маршал Юрій Любомирський, Станіслав Ланцкоронський, литовський підканцлер Казимир Сапега, великий коронний хорунжий Олександр Конецпольський та ще кілька десятків полководців над найманими полками рейтарів, стіноносців, панцирників, бронних ровт із неймовірно великим числом пахолків, слуг і навіть духівників, бо ця війна через нунція Тореззо була оголошена священною самим папою.

І в козацькій армаді, хоч і не в такій кількості та якості, було все для безсумнівної, враховуючи потуги поспольства до волі, кінцевої перемоги над ненависними всьому бідному людові польськими поневолювачами. Та примхливим і зрадливим до зухвальства був їхній бог війни і вередливою до неймовірності була доля України...

Розставивши свої потуги на правому крилі під Вербелем, Боромлею, Колодежами, Бокійною та Повчею, а ханові — за Островом, Митницями й Стремільчим, гетьман наказав козацьким полкам вдень і вночі копати шанці, насипати вали, в'язати рухливі вужаки-фортеці й бекети, поволі близячись, і обходячи, та оточуючи ляхів мурами злівобіч, ждучи ординського наскоку на королівські війська справобіч. Та швидко розгадали вороги гетьманів і старшинський задум, бо зосередили всю свою гарматну потугу на татарах, як ті нарешті понеслися лавиною, і відігнали їх геть від свого крила. Вдало виконали свою місію польські фальконети і мортири праворуч.

Позбувшись татарської орди, обраділі і окрилені ляхи, не гаючись, всією своєю армадою пішли на приступ правого і основного крила козаків. Незабаром зав'язалося смертельне побоїще, що тривало у відчайдушші цілий день і скінчилося частковою поразкою нападців, бо гори жовнірів і рейтарів під вечір лежали перед неприступними і непробивними козацькими редутами. Мало того, козаки вже вдосвіта другого дня пішли у наступ, перебрівши за ніч болото. Була домова, що і орда одноразово вдарить злівобіч на ворога. Коли б те сталося, ляхи були б знесені із геть ослаблених позицій.

Та, на диво і розпач, не появилася орда протягом наступного довгого дня, а в козацьких лавах, що ослабили себе переходом через болото, дух переваги і перемоги поволі замінився зневірою, занепокоєною підозрою і, хоч і прихованою до часу, панікою.

Сірків неповний полк, об'єднаний із таким же. Дорошенковим — останній знову був тяжко поранений, зрідів, як і кілька інших, видихаючись у рукопашному, навальному бойовищі, і, хоч пробився чимало вперед, був за наказом гетьмана замінений за болотом свіжим, під проводом Криси-Пацюка і відкликаний для перепочину і деформування.

Мліли у Сірка і тіло, і руки від утоми, дрижали ноги від цілоденної напруги, нудило від голоду, бо їв ще вчора в обід, але він на те не зважав, думав про завтрашній день і спішно поповнював свої лави. Не зважав, бо знав і втому, і пошарпаність, і знеможеність усіх полків: Джалалієвого, обох Шумейків, Бурляєвого, Пушкаревого, Лісовцевого, Глухового, Саватовичевого, Томиленкового, Нестеренкового, Золотаренкових, Балюкового, Сомкового, Богунового.

Марниця, що були вони в бою підсилені свіжими посполитими силами, кістяком залишалися обпалені в битві козаки, і посполиті їм не дорівнювали. Сірко бачив, як за вужаками, через гори трупів, ішли ті вперед, тараном тиснучи ворога, трощачи його і відкидаючи чи обходячи і петляючи. Він вірив, що до вечора шляхта і рейтари й без ординців будуть розбиті, хоч і з великими втратами для козаків. Вірив, що на ранок йому треба буде доганяти польські загони втікачів далеко за Берестечком. Отож, нагодувавши і поповнивши наспіх свої ровти, він поклав їх примусом спати там, де стояли, не склепивши сам очей.

Примхливою була доля козацька того дня, бо вже геть по обіді неждано-негадано кинули ляхи у бій свого козацького «гетьмана» Забузького, як на глум, із самих русинів! І завагалися козаки вбивати своїх братів. На клич Забузького в отім спантеличчі зненацька перейшов, зрадивши своїх, до нього полк Криси-Пацюка, заздалегідь довідавшись про полонення гетьмана Богдана татарами. Ще не знаючи про зраду орди, формуючи свої сотні із новоприбульців, оконюючи їх та озброюючи, як і розпорошенців, Сірко звернув увагу, що в ар'єргарді немає гетьмана, який мав би повернутися від хана. Помітили те та розвідали, стривожившись, і Гнат Турлюн та Сірків шуряк Данило Гунда, що був у сотні розвідців-вістових. Вони ж і повідомили Сірка, що Хмельницький затриманий у наметі хана як закладник, бо Тиміш Хмель із закладництва втік. Ті ж розвідці, що ніколи не поривали із Сірком зв'язку, принесли йому згодом звістку і про Забузького, і про зраду полковника Пацюка-Криси.

Не значив козацьким потугам отой зрадницький полк,