Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Там, де ми живемо. Буковинські оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

246
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання" автора Маріанна Борисівна Гончарова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 58
Перейти на сторінку:
Потім наречена своїй дівочій постелі кланяється, ліжечку з берези, собаці та воротам, що хлопців не пускали, віконцю, в яке наречений лазив у щічку поцьомати. (Ай, облиште! У нас наречену, буває, просто з весілля відвозять у пологовий будинок, і куди тільки ворота і собаки дивилися? Ніхто не дивується. Дітей у нас люблять. Дуже. Засуджують, звісно, як без цього.) І так поневіряються музиканти хатою слідом за нареченою – а там два-три поверхи, балкони, вежки – а потім і подвір’ям, і на кожного, кому дякує, цілий куплет із приспівом «Вже бим була їхала, вже бим була йшла…» і вступ – вісім тактів… Здуріти можна… Але ж для молодої це вперше (здебільшого). І музикантам за всі куплети заплачено окремо. Вони коли домовляються, запитують, скільки куплетів подяки буде… І за це окрему покуплетну платню вимагають, позаяк дуже вже вона нудна, ця пісня… Іноді батьки ждуть не діждуться, коли доньку свою перерослу заміж випхають, а вона, холера така, ще ошивається навколо дому у фіранці білій, з папірцем, де перелік, з ким треба попрощатись. Ходить, сльози з себе витискає, побивається, на меблі кидається тілом, щоб усі побачили, як їй не хочеться заміж, і змушує тата свого платити музикантам окремо за «ді жьєль», за церемонію печалі тобто. Насолоджується загальною увагою, корчить із себе Віру Холодну. Мовляв, як їй важко з батьківського дому йти, очі б її вже батьківські не бачили, набридла, вся в соку, а ще дві сестри ждуть не діждуться… А татові з мамою так і кортить її коліном під кринолін випхати з дому, щоб ішла вже, доки жених не передумав. Бо таке в нас теж трапляється. Женихи нині вельми гонорові.

Коли прощання молодої з домівкою завершується, настає сам процес забирання нареченої – тут уже веселіше всім, перспективи вимальовуються, музика пішла жвавіша…

На подвір’я виносять дзестри – посаг нареченої. І починається докладна конфіскація майна нареченим. Під музику. Наречений та його батьки суворо і прискіпливо стежать, підраховують. Виносять із будинку накопичене добро – від холодильників до кроликів з атласними стрічками на шиї. І з усім цим весело танцюють. І що більша річ із посагу, то довший танець. З кріслами на голові танцюють. З диванами гарцюють.

О! Це треба було бачити, як колись родина голови сільради на радощах, що видає свою доньку Братушку, трішки кривеньку, проте веселу, міцну й таку велику, що в її затінку всі музиканти могли заховатися від спеки, на радощах, що видають її за фельдшера Цегельника з місцевого ФАПу, хвилин п’ять витанцьовувала з горіховою чотиристулковою дзеркальною шафою:

– Хопа-хоп! Умца-умца!

Тут музикантам, що грають на духових, не позаздриш – влітку піт обличчя заливає, взимку губи німіють, до мундштуків примерзають. Та і акордеоністу його акордеон уже тритонним видається.

А ось іще цікава церемонія була в нас під оркестр – обдаровування гостей. Наречена обходить усіх своїх званих та незваних і робить їм подарунки. Так, дрібниці: хустинки, коробки цукерок… В одному селі колись давно, за часів дефіциту, навіть вдалий бізнес розвинувся на цьому ґрунті. Називався «Рахат-лукум». Це коли гостям дарували отой сизий запорошений рахат-лукум у коробках. То гості, не довго думаючи, бігом бігли у сільпо і тут же здавали ці доволі сумнівні солодощі похилого віку назад – за попередньою згодою з Еляною-продавчинею. На наступне весілля ті коробки знову купували і гостям роздавали. Невдовзі в те село велика перевірка приїхала за сигналом якогось невдоволеного (його, либонь, на весілля не покликали, а його дружина собі костюмчик купила з люрексом навмисно – і не знадобився), який написав каліграфічним почерком, що продавчиня сільпо здає рахат-лукум напрокат на весілля, щоправда, от чесно було написано, за невисоку платню.

Коли церемонія забирання молодої завершується успішно, вся компанія з нею, гостями, дружками і шаферами, шафами та кроликами суне на інший кінець села до вінчальних батьків. Ті чекають, причепурені, напарфумлені… У нас буває, що вінчальні батьки заради такої події будинок новий зводять за кілька місяців, щонайменше на два поверхи, – щоб перед людьми не соромно було, прийдуть-бо молоді на весілля забирати… Потім уся ця безтурботна братія, багато хто вже під мухою, бо всюди частують, разом із вінчальними та їхніми гостями – до храму… Храми в нас також на будь-який смак, хто куди звик. Там нарешті музиканти можуть трохи відпочити, перекурити…

Згодом усі знову шикуються і втомлено крокують на саме весілля, де чекають на гостей, – тут добряче вже змордованих музикантів годують. І ось це все називається «водити слона». І затягтися може ледь не на весь день – з десятої ранку до шостої-сьомої вечора… А тепер уявіть, що хода не скасовується ні в дощ, ні в лютий мороз! Колись Прут у нас розлився, то все весілля на човнах попливло. І музиканти в першому човні. І дощ. І течія у Прута дай Боже. Ну і двоє гребців-молодців – «готовенькі» лихослови. І наречена, як наша міська водонапірна вежа величезна, – по ній напрямок визначали, як по маяку, ледь не втопили сердешну…. Нелегкий той хліб у вільних музик. Це я вас готую до того, що несправедливо все ж таки ставилися до музикантів в отому ОМА. Ні апаратурою не допомагали, ні інструментами, ні права їхні захистити – а всіляке бувало, і кидали їх, не розраховувались тобто. І били… А ті оманівці лише з перевірками набігали та фінансових звітів вимагали. Ну, далі…

* * *

І на тому весіллі все також було як завжди. Блідий хирлявий замучений наречений з проділом по центру голови, як монастирський послушник, стигла породиста рум’яна наречена в криноліні та мереживі – пишна й розкішна, як подушка, походили сюди-туди, прокрокували по центру села, прийшли до нареченого – а там столи вже ломляться під навісами. А тут і гості косяком з подарунками, встигай лише кожному марш грати, а шанованим людям – двічі. Для цього родич жениха стояв поряд із музикантами і крадькома підказував пальцями. Показував вказівний – музиканти грали один раз, показував ріжки – двічі. Весілля пішло своїм звичним ходом. За годину народ почав галасувати, повеселішав,

1 ... 42 43 44 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"