Читати книгу - "Брама"

Питання. Хіба ми не мусимо самі знайти щось особливе?

Д-р Азменіон.Звісно! Так, один проспектор зірвав куш у півмільйона, здається, за те, що полетів до Туманності Оріона і помітив, що в одній частині газової хмари була вища температура, аніж в інших. Він вирішив, що це народжується нова зірка. Газ конденсувався й почав нагріватись. Можливо, через десять тисяч років там з’явиться нова сонячна система, яку ми всі зможемо побачити. Цей проспектор проводив ретельну аерофотозйомку тієї частини неба. Він одержав премію. Тепер щороку Корпорація відряджає туди кораблі для фіксації нових даних. Вони виплачують премію у розмірі сто тисяч доларів, а той проспектор має половину. Якщо бажаєте, я можу вам надати координати схожих місць (наприклад, Потрійної туманності). Ви не отримаєте півмільйона, але щось таки вам перепаде.

А проте, вона була моєю коханою. Ми не лише трахалися в посадковому модулі, збуваючи час, а й розмовляли. Я нікого так добре не розумів, як Клару. Я кохав її, і з цим нічого не вдіяти, навіть якби я й хотів. Ніколи.

На двадцять третій день я грав на синтезаторі Гема і відчув напад морської хвороби. Нестійка гравітація, яку я майже не помічав, стрімко посилювалася.

Підвівши голову, я зустрівся з поглядом Клари. Вона соро­м’язливо усміхалася, мало не плачучи. Вона вказала на спіраль. Золотаві іскри безладно стрибали навколо звивистої скляної спіралі, немов яскраві дрібні рибки в струмочку.

Ми обійнялися зі сміхом, а відтак усе перекинулося догори дриґом. Корабель розвернувся, і в нас залишалося досить часу.

Кабінет Зіґфріда розміщено під Бульбашкою, як і інші установи. Там не може бути надто холодно чи спекотно, але іноді в мене таке враження, що може. Я кажу Зіґфрідові:

— Боже, тут так спекотно. Кондиціонер у тебе не працює.

— Роббі, тут немає кондиціонера, — терпляче відповідає машина. — Повернімося до твоєї матері.

— А не пішов би ти з моєю матір’ю, — відказую я. — І з твоєю теж.

Пауза. Я знаю, що його мікросхеми про щось думають, і відчуваю, що пошкодую про свою нестриману заввагу, тож хутень­ко додаю:

— Зіґфріде, мені дійсно тут некомфортно. Тут спекотно.

— Тобі спекотно, — виправляє Зіґфрід

— Що?

— Мої здавачі показують, що в тебе температура підвищується, коли ми говоримо на певні теми: про матір, жінку на ім’я Гелла-Клара Мойнлін, твою першу і третю подорожі, про Дена Мєчнікова і випорожнення.

— Ну й подавися цим! — горлаю я, раптово розгнівавшись. — Тобто ти слідкуєш за мною?

— Роббі, я моніторю твої зовнішні сигнали, ти ж знаєш, — відповідає робот. — У цьому немає геть нічого шкідливого. Це повсякденна річ. Твої друзі ж помічають, як ти червонієш, затинаєшся чи тарабаниш пальцями, хіба ні?

— Ти навмисне це кажеш.

— Так, Робе. Я тобі кажу це, бо вважаю, що згадані теми викликають у тебе емоційне перевантаження. Не хочеш поговорити, чому так?

— Ні! Я хочу говорити лише про тебе, Зіґфріде! Які ще мої маленькі таємниці ти знаєш? Ти рахуєш, скільки разів у мене була ерекція? Встановлюєш «жучки» в моєму ліжкові? Прослуховуєш мій телефон?

— Ні, Робе. Я цього не роблю.

— Щиро сподіваюся, що це правда, Зіґфріде. Я знаю, коли ти брешеш.

Пауза.

— Робе, я не розумію, про що ти говориш.

— А тобі й не треба, — вишкіряюсь я. — Ти просто робот.

Я сам розумію, і мені цього досить. Для мене важливо мати маленький секрет від Зіґфріда. У моїй кишені лежить записка, яку Соня дала мені однієї ночі, коли ми добряче накурились і напилися вина, а потім мали класний секс. Якось я дістану її з кишені й ми побачимо, хто командує парадом. Я обожнюю це протистояння із Зіґфрідом, тому що воно злить мене. А коли я злюся, то припиняю думати про свій великий біль. Болить постійно, і я не знаю, як це припинити.

Через сорок шість днів польоту, який перевищував швидкість світла, капсула знову загальмувала до швидкості, на якій рух узагалі не відчувався: ми були на якійсь орбіті. Двигуни не працювали.

Ми смерділи як скунси й осточортіли одне одному, але зараз скупчилися навколо оглядового екрана в умовах нульової гравітації, міцно тримаючись за руки, наче закохані, та дивлячись на зірку, що була перед нами. Вона мала більш насичений помаранчевий колір порівняно з нашим Сонцем. Також вона мала вагоміші розміри, або ж ми просто перебували від неї на відстані, меншій аніж 1 а.о. Однак ми були не на її орбіті, а на орбіті газового гіганта, що мав один великий супутник, удвічі більший за наш Місяць.

Я не почув захоплених вигуків і не спостеріг бурхливої радості ні у Клари, ані у хлопців. Я почекав довгенько, а відтак промовив: