Читати книгу - "Пам’ять крові"

Він якось вибачливо глянув на сотника і розвів руками.

– Знаю, друже Смерч, що чотовий Вир тобі, як рідний син. Та обставини змушують мене вас розлучити. При штабі гуртують групу молодих досвідчених вояків, яких будуть готувати для виконання складних задач у час нашої подальшої боротьби. Наказано відібрати найкращих із найкращих. На мою думку, чотовий Вир таким і є.

Кошовий підійшов до Ларка, який виструнчився перед ним, і, підбадьорливо усміхнувшись, мовив:

– У поході будеш при мені, як мій особистий порученець. А вже, як дасть Бог, прибудемо на місце, довідаєшся, що маєш робити далі.

Вітер повернувся до сотника і мовив сердечно, як до давнього друга:

– Ми виступаємо вже за кілька днів. Ти, друже, залишаєшся за мене. На тобі тепер буде наша Січ і… багато клопотів. Знаю, що впораєшся. Бо довіряю тобі, як собі самому…

– Маю одне прохання, друже кошовий, – ступив уперед сотник. – Дозволь поїхати з вами моїй доньці Анні. Я буду спокійніший за неї, та й вона вам пригодиться – все ж таки на ліках знається.

Якусь мить кошовий помовчав, а потім, усміхнувшись, кивнув:

– Розумію тебе, друже. Хай буде так.

Він трохи лукаво глянув на закам’янілого Ларка, який чекав цієї відповіді, як манни небесної.

– Та й подбати про неї в поході, здогадуюсь, є кому…

Іржали коні, передчуваючи далеку дорогу. Ларко з Анною стояли біля обозного воза, який був завантажений дбайливо складеними руками Анни ліками для похідної аптеки. Вони чекали на сотника Смерча, який усе ще про щось розмовляв з кошовим. У Ларка від хвилювання пересохло в горлі, на очах Анни бриніли сльози.

– Ти знаєш, – мовив Ларко, перериваючи довге мовчання, – я тоді у Світлині міг убити Левона. Але в мене не піднялась рука. Може, я даремно його відпустив?

Здивування на обличчі Анни вже за мить змінила сумна посмішка. Вона взяла Ларкову правицю і стисла її обома руками.

– Ти правильно зробив, Ларцю. Не ми йому судді, а Бог…

– Бачиш, – гарячково заговорив Ларко, – разом із зненавистю в моєму серці є і жаль до Левона. Він убивав безневинних людей не тому, що таким народили його батьки. А тому, що поляків і українців нацьковують одних на одних. І ті, хто те робить, найперше мають відповідати перед Богом за свої тяжкі гріхи.

Анна дивилась на Ларка, і в її очах він бачив той самий жаль, який стискав і його серце.

Сотник Смерч ішов до них поволі, ніби намагався якомога надалі відтягнути час прощання. Бо чи буде ще стріча з цими двома дорогими йому людьми, його дітьми?

– Тату! – кинулась йому на груди Анна. – Я люблю тебе, тату…

– І я тебе, – поцілувавши доньку, рівним голосом мовив сотник. – Дасть Бог, зустрінемось…

– Татуську, – обійняв Матвія Турука Ларко. – Залишайтесь з Богом, я не підведу вас. А про Анну ви не хвилюйтесь…

– Я й не хвилююсь, – коротко усміхнувся Матвій, з’єднуючи руки Ларка й Анни. – Ви разом, то й я за вас спокійний.

Клич кошового до походу пролунав, як несподіваний удар грому. Загін рушив, залишаючи позаду виструнченого сотника Смерча.

Уже кілька місяців поспіль Хорхе Альдара навідувався до несподіваного героя своєї нової книжки, яку він вирішив написати після першої ж зустрічі з цим похмурим відлюдькуватим чоловіком, Левоном Красніцьким. Власне, це мала бути не його авторська книжка, а літературний запис того, про що розповідав цей майже дев’яностолітній чоловік. Альдара вирішив навіть не змінювати в тексті особливості мови розповідача, бо це був саме той випадок у його багатій практиці описання свідчень очевидців злочинів Другої світової війни, коли лексика таких сповідей лише підсилювала відтворення реальної картини тих часів і подій.

Хорхе Альдара записав і оприлюднив уже багато свідчень тих, хто воював у гітлерівському війську чи став жертвами каральних акцій фашистів. Та йому ще не доводилось спілкуватися зі свідками такої страшної міжетнічної бійні тих часів, яку описував Левон Красніцький. Тим паче, з особами, які брали безпосередню участь у скоєнні таких злочинів. Це нагадувало йому події на Балканах початку дев’яностих років минулого століття, про які він читав чи дивився фільми. Однак прочитані чи побачені на екрані такі речі все ж сприймались певною мірою відсторонено. А тут було зовсім по-іншому: він годинами сидів перед убивцею, дивлячись