Читати книгу - "Пам’ять крові"

Звістка про те, що люди Сліви знищили Запитівку, вбивши і спаливши живцем кількадесят хуторян і ухнівців, примусила сотника Смерча прискорити заплановану відплату. Вояки з його сотні, серед яких було немало жителів Запитова і Ухнівки, горіли бажанням помститися. Сотник розумів, що ненависть до вбивць може поширитись і на інших світлинців, тому звелів чотовим назирати, аби під час нападу не було невинних жертв.

Сотник Смерч вирішив атакувати світлинську пляцувку рано-вранці. Він розділив сотню на два загони, один з яких мав увійти в село з боку Ковельського тракту, а другий – від Стежинич. І там, і там була варта самооборони, яку розвідники мали попередньо знищити.

Ларко, який очолював загін, що мав увірватися в село зі стежиничівського напрямку, послав у розвідку Чорного з його чотою. Вони впорались тихо і швидко, і Ларко, як і було обумовлено з сотником, наказав воякам просуватись у бік штабу пляцувки. Він знав, що охорона штабу має кулемета, і чекав на сигнал від другого загону, щоб раптово напасти на неї з обох боків. Та замість сигналу з того боку села раптом почулись постріли. Чекати більше не випадало. Частина вояків на чолі з Ларком кинулась до штабу, а Чорний зі своєю чотою оточив хату, в якій жив капрал Лаба з кількома самооборонівцями. Гранати, які вояки кинули на подвір’я і у вікна штабу, зробили свою справу: кулемета не було чути. Та натомість з хати і від конюшні вдарили з автоматів.

Ларко лежав за деревом біля паркана і прислухався, що відбувається на тому боці села, де спалахнула стрілянина. Вона то затихала, то знову вибухала чергами і поодинокими пострілами, наближаючись до штабу пляцувки. Ларко вирішив ще трохи почекати, перш ніж брати штаб штурмом. За якийсь час він побачив у кінці вулиці вояків, яких вів за собою сотник Смерч.

Тим часом Чорний з чотою встиг перебити тих, хто засів у Лабиній хаті. Його самого він застрелив у вікні, через яке капрал намагався вилізти в сад. Не гаючи часу, Чорний повів своїх вояків до штабу пляцувки, де тривав бій. Побачивши за деревом Ларка, він підповз до нього і запропонував:

– Давай я зі своїми зайду з того боку. Закидаємо їх гранатами, а потім через вікна увірвемось усередину. А ви звідси їхню увагу відвернете вогнем.

– Згода, – мовив Ларко. – Піду скажу сотнику – він готується штурмувати конюшню, у якій засіло кілька бандитів.

Він вирішив іти поза сусіднім будинком, щоб не потрапити на лінію вогню. Оминаючи його від дороги, Ларко раптом помітив постать, яка стояла за рогом хати спиною до нього. Виставивши вперед автомата, Ларко підкрався до неї майже впритул і голосно звелів:

– Ану, кидай зброю!

У ту мить він чомусь подумав, що то може бути Сліва, і, перш ніж його вбити, вирішив у цьому переконатись.

Постать здригнулась, і, випустивши з рук автомата, поволі повернулась на голос. То був молодший Левон Красніцький.

Якусь мить, що здалася Ларкові вічністю, вони дивились один одному в вічі. За тим Левон опустив погляд і глухо мовив:

– Вбий мене, Ларку. Я заслужив того…

Ніби мимо його волі, Ларкова рука звела автомата на рівень Левонових грудей. І тут-таки знесилено повисла.

– Я вбивця, – знавісніло прошипів Левон. – І я люблю твою Анну більше за життя. То нащо воно таке мені.

– Ні, – похитав головою Ларко, – не можу. Хай тебе покарає кров твоїх безневинних жертв…

Він знову звів автомата і хитнув ним у темряву.

– Йди.

Левон не поворухнувся, і далі дивлячись на Ларка якимось напівбожевільним поглядом.

За хатою раптом бабахнуло, потім ще раз, озвалися автомати.

– Біжи! – погрозливо гукнув Ларко і вистрілив над головою Левона. – Біжи!

Левон сіпнувся всім тілом, і, різко повернувшись, прожогом кинувся в темряву.

Совєцька армія наступала, лінія фронту стрімко наближалась до Волині. В окупантів тепер не було змоги тратити значні сили і ресурси для протистояння з українськими повстанцями. Натомість вони всіляко підтримували супротив їм з боку польської поліції та польських нелегальних збройних угруповань, ворожнечу між поляками та українцями, ініціаторами якої вони, власне, і були. Наступальні дії проти учасників визвольного руху значно посилили і совєцькі партизани, які часто узгоджували їх з місцевими загонами Армії Крайової. Їхні спільні каральні акції проти патріотично налаштованого українського населення все частіше спонукали повстанців до відплат.

Після чергового рейду сотні Смерча по польських колоніях повіту, під час якого було зліквідовано кілька баз крайовців, безпосередньо причетних до масового знищення українських сіл і хуторів, сотника з Ларком викликав кошовий отаман Вітер.

– З огляду на нові умови боротьби, які нам диктує передовсім наближення лінії совєцько-німецького фронту, – без передмов розпочав кошовий, – очільники нашої армії вирішили провести перегрупування окремих загонів. Маю наказ вивести частину загонів УПА-Північ в Карпати.