Читати книгу - "Етимологія крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марта – про це я дізналася випадково від наших спільних знайомих – перейшла в іншу компанію, теж на посаду головного бухгалтера, але з утричі більшою платнею. Знайшла собі парубка. Такого, якого шукала. Бо влітку – весілля. Мені не телефонує і не пише. Очевидно, коли жінка нарешті стає щасливою в особистому житті, дуже швидко забуває про усіх своїх «дошлюбних» подруг. І, зрештою, це нормально, адже кожна з таких подруг неминуче нагадуватиме їй – вже самим своїм існуванням! – про допущені у минулому помилки, проявлені слабкості, любовні пригоди, поразки, гріхи, сльози, страждання. А це шкодить щастю. Минуле треба відрізати від себе, наче спалене невмілою перукаркою волосся – без жодного жалю, з тремтливим очікуванням чогось нового, здоровішого. Але я – це щиро – радію за неї.
А Назар…
Відтоді, як я познайомилася з Орчиком, змінила свій номер мобільного. Стару сім-карту викинула геть, аби трунар не зміг мене знайти. Ніколи. А проте його номер вписала собі до каталогу. Навіщо?!.. Не можу ніяк пояснити цього. Нас із Назаром продовжують з’єднувати якісь невидимі пута, важкі ланцюги. Звідки вони і чому ми не можемо їх розірвати?..
Вже минуло майже два роки відтоді, як ми бачилися востаннє. А я увесь час думаю про нього. Навіть тоді – коли поряд зі мною Орчик.
Уявляю, як Назар обіймає мене, доводить до самозгуби, до повного знищення усіх законів і заборон – як Божих, так і людських. …ніколи – ніколи і нізащо в світі – до кінця життя земного – свого і мого життя – до смерті і після смерті, бо смерть – це лише початок нового життя… Тоді хапаюся за телефон, тремтячими руками, скаженими очима шукаю його номер, готова все кинути, зірватися і втекти – до Криворівні. Але силою волі зупиняю саму себе: Назар – не моє щастя.
«Тіка-а-а-ай від нього!» – чую часто.
І тікаю. Але – не від нього. Від самої себе.
Тільки ланці не рвуться. У тих ланцях є бісівська сила.
А мене рятує моя дійсність. Орест. Мені просто добре з ним. І якось тепло-тепло. Хіба ж цього не достатньо?..
– Для чого так гнати?
– Економлю пальне.
Передчувала щось подібне. А я ж хочу небагато – насолодитися краєвидами, які востаннє бачила кілька років тому.
Скоро літо. Одне поле, сосновий ліс, друге поле, третє, а потім яблуневий садочок.
– Чи зриватиме хто яблучка при дорозі, Орчику?
– Не знаю.
Я теж не знаю. Він умикає музику, аби я не задавала дурних питань. «Beatles», «Yesterday», минуле століття. Але хай вже. Терплю мовчки. Його «Опель» не пристосований для довгих мандрівок. Але не хочу казати про це вголос, бо ще розсердиться. Мені здається, якби асфальт був зроблений із гуми, нам би було легше їхати. Тоді б авто підстрибувало весело, наче волейбольний м’ячик. І я би не зачіпала Орчика дурними питаннями. Та й він би не прислуховувався так зосереджено до кишені свого джинсового піджака, якби знав, що я вимкнула його телефон перед самою мандрівкою. Коли ми відпочиваємо, ніхто не має права згадувати про нас. А дорога – то завжди відпочинок. Знову «Beatles».
– Іншої музики в тебе немає?
– Ні.
Питання-відповідь. Мабуть, він щось запідозрив, бо почав мацати кишеню. Хотів переконатися, що не забув телефон вдома.
– Я думаю, Орчику, знаєш, про що?
– Ну.
– Про те, що людина колись мала бути деревом. Бо ж лишилося у нас, хоч і невидиме, оте щось, схоже на коріння, яке живить цілющими соками, тримає міцно на землі, нагадує весь час про себе. Хоча, може, не у кожного є те коріння. Всі ж люди не могли колись бути деревами. Як називається та рослина, що росте без коріння, га, Орчику? Не знаєш? По-народному перекотиполем вона називається. Частина людей була перекотиполем, а частина деревами. Хто з них щасливіший, як ти вважаєш?
– Не знаю.
Є люди, які не люблять розкидатися даремно словами. Орест такий. А тому мені важко. Бо ж хочеться інколи потеревенити про щось або й ні про що. На те Бог і дав людині голос, щоб говорити. Але мій друг того не розуміє.
Колись я попросила його розповісти про себе: звідки, якого роду.
Філоєнко Орест Васильович. Корінний киянин. Дід по батьковій лінії у тридцятих роках працював на київській залізниці, Михайлом Костьовичем звали, помер давно, Орест був тоді ще зовсім малим. А бабу, дружину діда Михайла, взагалі ніколи не бачив і не чув про неї нічого. Мати Орестова – із Галичини родом. Ось звідки у нього таке західняцьке ім’я. Але Орчик не любить говорити про свій рід.
– Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають.
Орест напружено мовчить і вдає, що слухає не мене, а «Beatles». Часом я почуваю себе старшою від нього. Сама не знаю, чому. Може, він був перекотиполем, а я деревом. Перекотиполе завжди бачить більше, ніж дерево, але ж дерева мудріші навіть від людей.
Мені здається часом, що в минулому житті він був моїм сином, якого я не встигла долюбити. Хоча, може, це і смішно.
Їдемо повз чужі оселі. Вишні вже відцвіли.
– Орчику, знаєш, що мені пригадалося?
– Що?
– Бабусині вареники зі свіжими вишнями, малиною, порічками та суницями. Я називала їх вареники з літом. Вони були по-особливому смачними. Це тому, що моя бабуся дуже любила літо. Коли вона померла, йшов сніг. Мабуть, не хотіла помирати влітку, аби ми пам’ятали літо лише
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етимологія крові», після закриття браузера.