Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Андреас, похитуючись, добирається до одного з крісел, киває головою, згідливо махає рукою й радіє, коли стара нарешті забирається геть. Йому чути, як у коридорі вона гукає до когось:

— Оліно!.. Оліно!..

Краще б він винайняв тільки фортепіано, думає Андреас, саме фортепіано без дівчини. Його раптом охоплює жах від думки, що він взагалі опинився в такому будинку. У відчаї він кидається до вікна й шарпає штору. Надворі ще видно. Навіщо ця штучна темрява, коли це останній день мого життя. Для чого затуляти його шторами? Сонце стоїть над пагорбом і осяває своїм теплим і ласкавим промінням сади, за розкішними віллами — дахи будинків. В садах уже, мабуть, достигли яблука, думає Андреас, зараз кінець вересня,— мабуть, у цю пору й тут достигають яблука. А в Черкасах наші знову потрапили в котел, і тих «спеціалістів по котлах» женуть туди, «ці вже упораються». З усім упораються, з усіма впораються. А я сиджу тут біля вікна в борделі, в будинку, де «ставлять печатки», хоча мені лишилося жити всього дванадцять годин, хоч я повинен молитися, на колінах замолювати свої гріхи, але я безсилий проти цього шлюзу, який прорвало в мені, коли ми ввійшли в цей дім і музика кинджалом ударила мене в серце. І все-таки добре, що я не буду цілу ніч сам на сам з оцим фортепіано. Я збожеволів би. Саме фортепіано. Добре, що прийде Оліна, Солістка. Я забув узяти карту, думає він, карту! Забув попросити в Блондина, а мені ж неодмінно треба знати, яке місто знаходиться за сорок кілометрів від Львова... неодмінно... бо це ж не Станіслав. Станіслав не може бути, до Станіслава я вже не доїду. «Між Львовом і Чернівцями»... з якою певністю я ще недавно думав про Чернівці! Я міг би навіть побитись об заклад, що побачу ще Чернівці, хоча б околицю Чернівців... а тепер мені залишилось якихось сорок кілометрів... якихось дванадцять годин...

Почувши раптом позад себе тихий шерех, він перелякано здригається. Шерех такий обережний, наче кішка прослизнула в кімнату. Солістка стоїть на порозі, тихо причиняючи за собою двері. Вона невисока на зріст, дуже ніжна, мініатюрна й делікатна, волосся високо підняте й зашпилене на потилиці — дуже гарне довге русяве волосся, золотаве волосся. На ній червоні пантофельки й блідо-зелена сукенка. Їхні погляди зустрілись, і її рука метнулась до плеча, так ніби вона хоче швиденько розстебнути сукенку.

— Не треба! — обурюється Андреас і ту ж мить шкодує, що так різко крикнув на неї. Я вже так був накинувся на ту бідолашну в Парижі, думає він, а тепер цьому вже нічим не зарадиш. Але Солістка дивиться на нього швидше здивовано, ніж ображено. Незвичайна нотка болю в його голосі дійшла до неї.— Ні,— говорить Андреас уже лагідніше.— Не треба.

Він підходить до неї ближче, потім відступає назад, сідає і знову встає.

— Можна, я називатиму тебе на «ти»?

— Можна,— відповідає вона лагідно.— Мене звуть Оліна.

— Я знаю,— каже він.— А мене — Андреасом.

Вона сідає на вказане ним крісло й дивиться на нього здивовано, майже злякано. Тоді він іде до дверей і повертає ключ у замку. Тепер, сівши поряд з нею, він бачить її профіль. У неї маленький носик, ні надто кирпатий, ані надто гострий. Фрагонарівський ніс, думає він, і фрагонарівський рот. На вигляд і не скажеш, зіпсута вона чи невинна, така собі невинно-зіпсута, як ті пастушки на картинах Фрагонара; але в неї польське обличчя, і навіть потилиця якась чисто польська, гнучка і гарна у своїй простоті.

Добре, що він прихопив з собою цигарки. От тільки сірники скінчилися. Вона підхоплюється, відчиняє шафу, напхану різними пляшками й коробками, дістає звідти сірники. Але перше, ніж дати їх Андреасові, записує на аркуші паперу, що лежить у шафі.

— Я повинна все записувати,— знову лагідно пояснює вона.— Навіть таку дрібницю.

Вони курять і дивляться на золотавий львівський краєвид, на садки поза віллами.

— Ти була оперною співачкою? — питає Андреас.

— Ні,— відповідає вона.— Вони мене так називають через те, що я вчилася музики. Вони вважають, що кожен, хто вчиться музики, неодмінно повинен співати в опері.

— То ти не співаєш?

— Та співаю, тільки я не вчилася співів співаю просто... просто так.

— А чого ж ти вчилася?

— Гри на фортепіано,— каже вона спокійно.— Я хотіла стати піаністкою.

Дивовижно, думає Андреас, адже я, я теж хотів стати піаністом. Шалений біль стискає його серце. Я теж хотів стати піаністом, це було мрією мого життя. Я вже навіть досить пристойно грав, досить непогано грав, але на мені свинцевим тягарем висіла школа. Школа не давала мені нічого робити. Спершу треба було отримати атестат зрілості. Кожна людина в Німеччині повинна насамперед отримати атестат зрілості. Без атестата нікуди не поткнешся. Отже, я повинен був спершу закінчити школу, а коли я нарешті її закінчив, йшов уже тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий рік, і довелося відбувати трудову повинність, а коли я відбув трудову повинність, почалася війна, і вже чотири з половиною роки як я не торкався клавішів фортепіано. Я хотів стати піаністом. Я мріяв про це так, як хтось мріє стати директором середньої школи. А я, я так хотів стати піаністом, понад усе на світі я любив фортепіано. Та з цього нічого не вийшло. Спершу атестат зрілості, тоді трудова повинність, а тоді ці свині почали війну, ці свині... Біль стискає йому горло, ніколи ще він не почував себе