Читати книгу - "Прірва для Езопа"

— Любчику, він був не некрофіл, — запевняла вона мене, як Аліна бігла до туалету, — він був — професіонал. І то — найвищого штибу. Коли б ти бачив, як він працює…

І я погоджувався, що той чоловік був таки і справді професіоналом і що, якби мені треба було б вибирати когось для посмертного розтину мого трупа, то я б у житті не зупинився на тому консерваторі Абрикосові, а звернувся б, посилаючись на її рекомендації, до когось із тих, хто проповідує прогресивні технології. Тоді приходила Аліна, за Віриною характеристикою — із «обличчям Гіппократа».

— Це коли, любчику, воно бліде, землисте, ніс загострений, очні яблука западають, рогівка втрачає блиск, а рот трохи відкритий, — душилася вона мені на вухо від сміху, її пофарбоване у чорний колір волосся лоскотало мені шию, і я почувався щасливим.

— А у тебе, щоб ти знала — обличчя отієї Юдіт із картини Караваджо. І ти сама спокійнісінько переріжеш будь-кому горлянку.

Коли я невдовзі потому гортав книжечку у одній із провінційних бібліотек і наштовхнувся на ту славетну картину, я зрозумів, що мала на увазі Аліна, але кохати Віру не перестав.

Та тендітна з вигляду красуня, що, здавалося, втратить свідомість від необережного погляду, могла прибрати до рук будь-кого із своїх підопічних, що, як розповідала Віра, усі як один грали на роялі, пили французську мадеру і вчилися у Сорбонні. І, знову ж таки, пізніше я дізнався, що то на злочинному жаргоні, відповідно означало — знімати відбитки пальців, куштувати коктейль, пробачте, із фекаліїв і ходити до школи для недорозвинутих.

Як би там не було, а ті мандри зробили з мене освічену істоту, котра могла перелікувати усі кола пекла за Данте і знала, що позитивним героєм у виправних колоніях називають хронічних сифілітиків.

Але за що я їх полюбив по-справжньому, то це за їхнє переконання, що я — ніякий не покруч і даун, а вродливий мужчина з інтелектом, котрий розкривається просто на очах, наче екзотична квітка із пуп'янка. І мене опосіла манія величності, і я у те навіть повірив. Хоча який із біса був із мене пуп'янок чи, тим паче, красень, і, коли б у мене була хоч крапля розуму, то я полишив би отих двох розбещених баб і сів би просити Христа ради десь під вокзалом, серед веселих і незалежних, таких само волохатих і смердючих красенів як я.

Але тоді я вірив, що я — геній, бо ж усі генії — то психопати із надчутливими нервами, із бурхливими афектованими реакціями, котрі погано адаптуються до життя і час від часу бігають за мотузком чи отрутою, а то вистрибують із вікна або ж по-свинячому розносять на друзки свою геніальну голову, додаючи роботи прибиральницям, як вони їхній геніальний мозок мусять обскрібати зі стін і меблів.

І я ставив себе, за настроєм, у один ряд із Сократом, Емпедоклом і Платоном, чи Ньютоном, Шуманом і Ван Гогом, або Мікелянджело чи Байроном. Насправді ж я був пересічний маргинал.

Non est magnum ingenium sine mixture dementiae — і то таки правда, але, на жаль, ця теза не має зворотної сили.

Отже, тоді я був переконаний, що я — геній, що мої приятельки — небожительки, а наші стосунки уважав за типово сімейні. Це лише тепер, у в'язниці, перечитавши купу любовних романів у дешевих палітурках, бо вони, бачите, вважають, що мене таким робом потрібно ресоціалізовувати, аби потім присудити до страти, так от, лише тут я прочитав, як живуть насправді сімейні люди. Чоловікові належиться усього одна дружина, себто потім вони можуть розлучитися і він ожениться на другій або і на третій. Але не одночасно, а по черзі. Із тих любовно-сімейних романів я дізнався, що вони цілими днями роблять, як оженяться, про що говорять, чим піклуються, і, коли оте усе слабоумство — то і є нормальне сімейне життя соціальнолояльних членів суспільства, то, скажу я вам, його приваби для мене дуже зблякли. І жінки видаються якимось аж занадто примітивними. Вони ніколи не ставлять питання загального характеру — Як? Чому? Де? — шукаючи якихось філософських відповідей, а зводять усе до суто прикладних і нецікавих формулювань: Як тобі засмажити яєшню — із шинкою чи ковбасою? — Чому ти не вимив за собою унітаз? — Де тебе, в біса, носило?

Тільки одного разу мені пощастило натрапити на доволі романтичну історію, але я не зміг її до кінця дочитати, бо мій наглядач — то неперевершений садист. Це він приносить мені час від часу книжку із бібліотеки, вибираючи її за своїм смаком, а тоді чатує, доки я не прочитаю десь так вісім дев'ятих тієї книжки, вже майже полюблю отих злиденних героїв із їхніми злиденними проблемами і починаю вже навіть побиватися, чим же скінчиться ота маячня — чи він залишить її з дитиною, а сам піде до секретарки, чи, може, дитина помре на запалення легенів, чи, хіба, бідна героїня покине його із вмираючою дитиною і чкурне світ за очі із молодим сантехніком, отже, коли ота сім'я стає мені майже рідною, він вломлюється до моєї камери, що, між іншим, йому суворо забороняється, і відбирає книжку. Час від часу він приносить мені детектив, і яка то була б, власне, насолода, слідкувати за його сюжетом, бо там люди переймаються якимись мені більш знайомими проблемами — куди подіти труп, як непомітно поминути паспортний контроль, як позбавитися свідка чи забезпечити алібі, а головне, відгадати, хто ж убивця. Але у таких книжках той витончений садист пише його ім'я десь посередині, і то такими величезними літерами, що воно одразу впадає у око.

Ага, то я ж вам розповідав про оту романтичну історію, що так мені сподобалася, бо її дія розгорталася у Новій Зеландії, і