Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Я думав про ту дівчину, про її щире кохання і про той дивний туземний звичай — на знак кохання обмінюватися серцями. Цікаво, чи знайшлась би така жінка, котра б захотіла на знак кохання до мене вирішитися на таку складну хірургічну операцію, і чи міг би я перебороти свій страх до загального наркозу і лягти під ніж, аби довести їй своє кохання?

Які усе-таки незбагненні ті люди, такі романтичні на сторінках книжок і такі жорстокі у повсякденному житті…

… а ми тим часом мандрували, ніде не затримуючись надовго, і, здавалося, так буде вічно, аж поки одного дня, то була саме моя черга забирати з привокзальної камери схову наші гроші, що ми переклали їх для конспірації у непримітний рюкзачок, то от, аж поки одного дня я не поплентався на другий кінець містечка до вокзалу, аби купити квитки і забрати наш скарб.

Осінь вмирала, і то було дуже печальне видовище. Таке саме печальне видовище являла моя постать, що відображувалася у сотнях дзеркальних вітрин — я так і не навчився по-справжньому полюбити отой тулуб, куди доля закинула пуп’янок моєї загалом непоганої душі. Я йшов і прокручував сценарії нашого подальшого життя. Було ясно, що гроші нас не зробили щасливими, а, отже, не в грошах щастя. Було ясно, що іще кілька отих переїздів, і Аліна придушить мене подушкою, якщо Віра не випередить її і не придушить нас обох подушками. Ми вичерпали до денця толерантність нашої потрійної любові і зненавиділи одне одного.

Господи, подумав я, Господи, коли ти чуєш мене, Господи, то забери у нас оті политі неправедною кров'ю, чи хто там знає чим вони политі, гроші і зроби, Господи, щоб вони щезли.

Ніколи, звертаючись до Бога, не висловлюйте якихось конкретних побажань. По-перше, ви самі не знаєте, чого вам бажати, а, по-друге, може статися так, як у моєму випадку, що у Бога знайдеться одна стоміліонна частка мілісекунди, і він прихилить своє вухо до вашого дурного серця…

І іще одна порада — при самолікуванні завжди віддавайте перевагу перевіреній віками народній медицині. Якби того нещасного ранку я послухався Аліни і поставив собі проти депресії клістир, то подальший перебіг мого самопочуття і, що значно важливіше, усієї історії був би трохи інакшим. У нас уже промальовувався компроміс, згідно з яким ми мали поділити оті неправедні гроші, купити три хатини на трьох окремих континентах і обмінюватися на Різдво і Паску поздоровчими картками. Я розумів, що то було дуже розумно, але скоріше б погодився, аби мені повідрубували руки і ноги або живцем занурювали до киплячого соняшникового масла а чи залили б до моєї горлянки сам не знаю якої розплавленої гидоти, аніж погодився б розлучитися із моїми коханими королевами.

Отож я, накульгуючи на праву ногу, бо розтер новими черевиками п'ятку до крові, відволікав Бога від його прихильників із більш важливими справами своїми дурними теревенями і проханнями і, наближаючись до вокзалу, відчував, як на мене навалює тяжка хвиля депресії, круто замішана мігренню, гемороєм і розладом шлунку.

Якби я спершу подався до вбиральні, а тоді за рюкзаком, то, мушу іще раз констатувати, може і не сидів би тепер в оцій комірчині, а мої казкові феї, дві мої чарівні голубки, мої кохані приятельки — мені просто мороз шкірою — були б живими, і я б, можливо, отримував би від них коротенькі листи і обнюхував би їх, і обливав би їх сльозами і, ймовірно, ми б навіть стрічалися раз на рік десь на нейтральній території аби зіграти в підкидного…

Але сталося так, що мої палкі благання потрапили кудись там до небесної канцелярії, їх було прихильно розглянуто, затверджено і відіслано з кур'єром саме тоді як я заходив до вокзалу. Той кур'єр набрав вигляду огрядної тіточки, яка шваброю перегородила вхід до вбиральні, і я, мало не непритомніючи від гейзеру, що бив у моєму шлунку (бо, бачите, замість поставити собі клістир я з'їв три банани і запив оте кислим молоком, чого вам щиро не раджу робити), замість ту бабиську відштовхнути, а швабру потрощити об її дурну спину, я поплівся до автоматичної камери схову, витяг наш спільний рюкзачок, а тоді, усе прискорюючи ходу, кинувся до диких нетрів, що кущилися по ту сторону залізничної колії.

Дозвольте мені перескочити півтори найпринизливіші години мого життя, а ви можете повірити, що принижень у ньому було без числа, і якби я заходився їх тут перед вами перераховувати, то ви б просто здивувалися, бо як говорила Віра, із таким ступенем віктимності, як у мене — просто не живуть.

Дозвольте мені перескочити іще дві години, як я тинявся околицями того клятого містечка і горе моє було таким глибоким, а штани і черевики такими відразливо-холодними, що мені навіть не спадала думка про самогубство, бо, погодьтеся, за час спілкування із моїми приятельками я став таки естететом.

Із вашого дозволу я перескочу іще оті перші півгодини, як Віра і Аліна знайшли мене, сам уже не пам'ятаю де і як, і якщо тепер наважуся продовжити, то лише завдяки тому, що мої красуні були справжніми аристократками духу. Замість того, аби врешті-решт виповнити ранкові погрози і придушити мене подушками, вони заходилися відпоювати мене на останні ліри чи франки, чи біс його знає, що за валюта