Читати книгу - "Прірва для Езопа"

— Краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти.

І то, погодьтеся, було більш, аніж великодушно. А до того ж і неправда. Як я був дурнем, коли ті гроші знайшов, так ним і залишився, коли їх втратив.

Я мусив був розказати, як то сталося, бо сантименти і недомовки з огляду на суму були недоречними, і цього разу вже Віра пустилася на їхні пошуки. Коли вона повернулася надвечір до готелю, ми спакували наші пожитки і поїхали додому, яким ми умовно називали той чарівний замок Жан-Люка, де душу мою уразила wunderbare Wunde. Отака вам, у біса, парономазія. Укупі із оксюмороном.

Отут усе те, що я робив, що я думав і чим я був. Збери навкруг мене натовпи братів моїх, хай слухають вони мою сповідь і нехай моя ницість викличе у них стогін, а мої слабкості — сором. І нехай кожен з них із тою ж мірою щирості розкриє коло підніжжя трону Твого серце своє, і потім нехай той, хто зважиться, вийде наперед і скаже: Я був кращим за цю людину.

Пиши, мій котику, пиши, бо як не зумів ти втримати отих двох красунь і три мільйони доларів, то рятуй хоча б своє життя. Як дивно, що я, котрий лише і думав, як його позбавитись, так за нього чіпляюся. Видно і правда, що смерть тільки тоді і буває солодкою, як ти сам її вибираєш. Тому-то вони і повідбирали у мене шарфик, шнурки, металевий гребінець і навіть маленьке люстерко, яке я виграв у якійсь нікчемній лотереї і що я так любив його, бо воно нагадувало мені про той день, як я востаннє бачив Віру і Аліну, аби позбавити мене насолоди вирішувати самому — to be or not to be. Пробач мене, друзяко Віллі, що і я тривожу тебе. Я так і бачу, як кожні п'ять-десять хвилин ти скрипиш зубами у пеклі, цитований то австралійським аборигеном, що полаявся із дружиною, то західноєвропейським приблудою, що не встиг на заправці купити банку пива, а то американським дипломатом, якого застукали за вийняттям тайника з-попід дощатого настилу сортира у якомусь Богом забутому західносибірському містечку. Про всяк випадок, пробач мене і ти, друзяко Френкі, якщо то правда, що про твого друзяку Віллі розповідають.

Коли ми під'їжджали до того місця, що називається в усіх путівниках «серцем Європи», мене огорнула сентиментальна хвиля і мені навіть здалося, що, приїхавши сюди, ми знову станемо щасливими. Ніколи, прошу вас, ніколи не повертайтесь до місць, де ви зазнали щастя. Я не хочу знову збиватися на банальності і торочити про води ріки, куди не вступиш удруге, я просто по-дружньому раджу — не будьте дурнями і не вертайтеся назад.

Хоча це стосується скоріше тих, хто, як я, страждає на синдром Достоєвського. Тому спочатку перевіртеся у психоаналітика, до якої міри ви здатні не спритомніти, побачивши старий курник, де ви провели своє дитинство і який вам снився казковим теремочком, і, коли той тест виявиться негативним, то вам дозволяється поглянути на нього, себто, на курник, тримаючи наготові у кишені зворотний квиток. А що вже справді неприпустимо, то це повернутися туди назавжди і кожним своїм кроком трощити любі спомини на друзки.

Щойно ми під'їхали до триповерхової і доволі облізлої будівлі, прикрашеної башточками, за якими одразу було зрозуміло, що архітектор страждав на манію величності, а замовник — на брак грошей, як мені смертельно захотілось прокрутити коліщатка часу назад, у той момент, коли ми, троє закоханих одне в одного переможців, приїхали до найкращого міста на світі з єдиною метою — купити за гроші усі мислимі і немислимі насолоди, але усе найкраще, що мені пригадувалось тепер, було подаровано нам тією столицею столиць безкоштовно, аби потвердити іще одну банальність про те, що не в грошах щастя.

І доки ми спускалися вниз із височенної кабіни дальнобійщика, бо мої красуні витратили, як я уже розказував, останні копійки на пляшку шампанського, аби я не помер від сорому, як втратив наші гроші і свою честь, перед моїм внутрішнім зором (о, Господи, іще один такий штамп і я сам собі наб'ю пику), тож, доки я, стоячи спиною до того триповерхового хліва, допомагав спуститися моїм красуням, перед моїми очима постав Париж, побачений мною о п'ятій годині ранку. І тоді я одразу збагнув витоки імпресіонізму, бо якщо повертатися на світанку із якоїсь вечірки або від якоїсь кокотки до свого парижського ательє, а вдома — ні краплини на похмілля і лише мольберт і фарби, і ти не можеш заснути, — о! тоді! і лише тоді! — можуть народитися ті божественні полотна. Якби я не був дальтоніком, то став би художником. До речі, зовні я схожий на одного із них — на незрівнянного Тулуза. На жаль, на цьому наша схожість і закінчується.

Отже, я допоміг моїм