Читати книгу - "Пісня Алабами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відвідала і я Таллулу в її родовому маєтку.
Прийшла їй телеграма про те, що вона здобула роль у фільмі того англійського режисера, з яким вона зазнайомилася в Лондоні та який нещодавно приїхав до Лос-Анджелеса, такого собі Гічкока.
— Не розумію цього гладуна, цього генія, — казала вона. — Знаєш, він ексцентричний чолов'яга. Воліє залучати акторів-гейків, каже, в очах у них щось цікаве, якийсь незвичайний блиск, що узгоджується з його розумінням кіно. Коли я зустріла його в Лондоні, він працював тільки з отим живим фетишем, Айвором Новелло[33], запеклим шаленцем. Айвор виконував шляґер, який крутили по радіо: «We'll gather lilacs»[34]. Усенька Англія співала ту пісеньку. Так воно… по-декадентському і по-англійському. Ох, немає меж нашій розбещеності.
Моя матінка Мінні не любила Бенкгедів. Таллула була для неї цапом-відбувайлом. «Ця молодичка мені анідесь. Нехай що хоче витинає, валяється п'яна мов чіп у рові, нехай лається на всі заставки: в очах суспільства вона залишається представницею роду Бенкгедів. Не вірю, що вона зубожіє: щороку вона жертвує чималенькі гроші благочинному фонду і, якщо вірити її тітці, свої справи провадить із хваткою ділової жінки, що добряче знається на бізнесі».
Кажуть, коли вона починала свою кар'єру на Бродвеї, голова родини Бенкгедів закинув за неї слівце постановникові п'єси. Її походження все виправдовує — і сексуальні витівки, і пияцтво, і задовгого язика, — о, блискучі репліки панни Бенкгед стали найвишуканішими приправами під час світських обідів. Дотепи її гострі, та це всім подобається. Вона кепкує у присутності всіх журналістів Голівуда, що сидять за столом. Скотт розповідав мені, як під час вечері в Джоан Кровфорд один журналіст, підступний мов гадюка, запитав: «Панно Бенкгед, кажуть, той новий фаворит, Кері Грант, полюбляє смоктати залупу. Це правда?» А вона, випустивши йому в обличчя струмінь диму, відтяла: «Уявіть собі, я про це нічогісінько не знаю. Він у мене залупи не смоктав».
Ще один мерзотник-журналіст написав, що, спокусивши Дугласа Фербенкса-молодшого, Таллула спала з його дружиною, пані Кровфорд.
Я не така простачка, щоб не тямити, що найлегше вчинити скандал, коли нітрохи не ризикуєш своїм суспільним становищем. Те, що я пишу про Таллулу, можна застосувати й до мене. Хіба що я втратила суспільне становище, та й смаку до скандалів у мене нема.
Вона й досі шкодує за тією славою, якої зазнала на лондонській сцені: дівчатка, лондонські робітниці годинами чекали на неї надворі під дощем. «Ти уявити собі не можеш, вони намагалися вбиратися, як я, коротко стриглися, з каре і проділом збоку, і, зібравшись позаду театру, співали хором: „Таллула алілуя“. Знаєш, першого разу від цього аж мороз по спині пробігає. А потім звикаєш».
Авжеж, панно Бенкгед, знаю я це, зазнала цього. Проте була я тільки статисткою, декорацією, тінню генія.
*
Я сама шию сукні (чи радше довгі лантухи у вигляді хреста); щоб не витрачатися на перукарню, сама фарбую коси й роблю укладки (матінка дивиться на мене із сумовитою гордістю, уранці й увечері вона заплітає свої довгі сріблясті коси, волосся сторічної королеви); я знай ходжу на ярмарки, на благочинні обіди й у цей жахливий жіночий клуб, де збуваю за безцінь усе, що розмалювала, посуд, декоративні предмети, кварти, таці, вази, підставки для склянок, і знову таці, з півниками, півоніями і крученими паничами, не знаю навіть, що вони роблять із ними, ці міські кумасі.
І питаю себе: чи не квокчуть вони поміж собою, чи не шепочуть: «Ох, бідолашка!», чи не іронізують: «Незабаром вона волоцюгою стане, житиме безпритульною на вулиці, яка носить її прізвище», коли бачать мене в цій бахматій сукні, з цією жалюгідною зачіскою й у грубих, недоладних шкарбанах, — і чи не вибухають їхні християнські душі, що відпокутували всі прийдешні свої гріхи милосердям, одностайним, пімстливим реготом? Ті, кого я покинула тридцять років тому, ті, що відчайдушно силкувалися бути схожими на мене, чи не тішаться вони, побачивши, як я зійшла унівеч?
Як написав мені Скотт за рік до смерті: «Недуга і бідність заразом — це катастрофа».
*
15 вересня: учора від зупинки серця помер Вільям Брокмен Бенкгед. Натерпілося це бідолашне серце, утративши дружину, яка померла, народивши Таллулу. Часом я думаю собі, що ж почуває людина, яка вбила під час народження свою матінку.
Сердешна Тал, ледве повернулася вона до Мангеттена, як довелося їй їхати до Вашингтона по батькове тіло, а потім везти його сюди. Батько був усим для неї, хоч вона й мала репутацію невдячної лярви.
21 грудня 1940 рокуNо God today.
No sun either.
My Goofo died.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Алабами», після закриття браузера.