Читати книгу - "Гуляйгора"

«Ось який він, цей тихоня Кубрак. Вкусить і меду дасть», — подумалося Павлові. Та прикрості від слів Івана не відчув. Його навіть потішило, що Кубрак запідозрив Дениса Лісового в тому, чого не могло бути.

За вікном миготіли далекі вогні, часом виникали заграви: вгадувалися населені пункти, підприємства. Зустрічний пасажирський пролетів з освітленими вікнами, І знову непроглядна ніч. Погойдування вагона, таємничі перестуки на колії, брязкіт.

Незабаром хлопці поснули. Тільки Павло залишився наодинці з думками.

…На високих кручах — силуети монастирської церкви, звивиста кам'яна стіна під зеленим козирком з бляхи. Вперше побачив Гуляйгору, як було йому сім років. Підводою їхали через невеликі села. Він дрімав. Каштанової масті конячка тюпала собі тихо, не поспішала, ніхто її не підганяв. На вулицях — ніякого руху, хіба що десь з-під воріт висуне голову пес, гавкне по-доброму, наче вітається з незнайомими.

Ще не знав Павло, що саме в Гуляйгорі їм доведеться жити. На Поділлі, звідки прибула родина Чепелів на Харківщину, — безхліб'я, злидні; так буде, певно, і тут, бо нічого ж, власне, батькові не обіцяли, тільки й того, що родичі проживають. А батькові сутужно хліб заробляти — інвалід. Таким з війни повернувся. Мати ж і з того радіє, вже не зітхає так часто над дітьми, не назива їх сиротами. Чого ж плакати, як хазяїн з ними.

Нелегко було їм на новому місці. З інвалідського пайка не проживеш, грошової допомоги — кіт наплакав. І звідки візьметься вона, та допомога, коли довкола самі інваліди. Нічого не виробляють ні собі, ні державі, а їсти кожному дай, одежину, взуття дай, махорку — і ту дай. Утриманці держави. А село примонастирське живе із землі. Ще — з базарчика мізерного, а зимою — надбаним у льосі: капустою квашеною, огірками, бурячками для борщу. У кого корова, той ситий. Щодня свіжа копійка за молоко, сир, колотуху. Із першого ж дня, як поселилися в казенній, колишній монастирській, келії, почали про власний курінь мріяти. І щоб землі клапоть. Нехай на краю села. У батька ноги нема, а дві руки, слава богу, є, та й Павло помалу може у землі порпатися, допомагати. Не на цей, то хоч на той рік щось обіцяють, а то ні селяни вони, ні городяни.

Минуло трохи часу, і таки переселилися Чепелі з території, що була на державному забезпеченні, у село, пішли на свій хліб. По той бік брами залишилися інваліди і всі, хто біля них прилаштувався. Серед чесних, війною знедолених траплялися і збайдужілі до праці людці всякої масті: картярі, спекулянти, перекупники, вуличні фокусники, торгівці тютюном, ірисками, цигарками, ворожбити, безталанні богомази, продавці хрестиків, свічок і навіть ладану. З харківського, так званого Благовіщенського, базару перекочували сюди, — хто на тимчасові «гастролі», а хто й на постійно, — всілякого роду пристосуванці, яких латиш Дзеніс називав «люмпенами». До комерції поступово прилучилися і деякі інваліди. З тих, що без виразних ознак каліцтва, сільрада брала за місце, а з соцзабезівців не вимагала нічого: торгуй, чоловіче, пристосовуйся, заробляй на хліб, на сіль. Найспритніші, яким торгувати було нічим, налагоджували потроху власне виробництво: робили вершкове і фруктове морозиво, квас, лимонад, пістони для стрільби, навіть ласощі вищого класу: варений цукор. Торгівля ця то розквітала, то ледве животіла, а все ж існувала до того часу, коли в селі почалася колективізація. Якось відразу підупав у людей інтерес до ярмаркування, вони зажили іншими турботами.

А то став пригадувати перші свої кроки дитячі, коли ще проживали вони на Поділлі. Кінець містечкової вулиці. Дідова хата. Тут початок села. Над місцевістю нависла Замихівська круча. За нею вставало сонце, хоч не раз чув він, що небесне світило у багато разів більше, ніж вся наша Земля. Ось там — за шляхом, за Замихівською кручею — і відбувалася у ті дні революція. Гриміли гармати, після стрілянини повз їхню хату наступали або відступали солдати. Хлопчаки, як і малі ще зовсім, п'яти-шестирічні, добре розбиралися, де білі, де червоні. Однакові шинелі, однакові шапки, тільки у білих — кокарди, а в червоних — зірки. У білих — погони, а в червоних ніяких відзнак. Тільки тренчики, до яких, як треба, можна причепити й погони. Червоні, як вели полонених, то не роздягали їх, не роззували, тільки й того, що вели без поясів. Ну, а як верх брали білі, то на конях гарцювали, а полонених гнали босими, роздягнутими: все реквізоване для «Добрармії», або, як її називала Павлова мати, «грабармії». Скакали бруківкою, викрешуючи підковами іскри. Син- підліток аптекарки Дреслер, будинок якої за високим парканом, на горбку, щоразу висовувався між крислатими гілляками айви, махав то білим, то червоним прапорцем. Упізнавав здалеку, хто наближається. На все життя закарбувалося Павлові в пам'яті, як на його очах упав з дерева на брук разом з червоним полотнищем Дреслер, зрізаний кулеметною чергою. Того разу він помилився: стояв туман, і важко було розпізнати, що то за кіннотники показуються на шляху. Казав батько, що коли у Новій Ушиці остаточно закріпилися червоні, то над могилою сина аптекарки було встановлено стовпчик з червоною зіркою. А щодо самої аптекарки, то вирішено було, що її заклад не підлягає конфіскації, а просто переходить за її згодою у власність Радянської влади. Так несподівано, в силу історичних обставин, склалася доля аптекарки, яка проживала в ті буремні часи в маленькому українському містечку.

Гримить вечірній поїзд по сталевих рейках перегонів. Переплітаються між собою нові й нові спомини, переносять уяву Павла з надбужанських місць, де народився, до Гуляйгори, куди закинула їхню сім'ю доля. Покірно стелеться земля Росії, московська земля, незнані обшири якої розкрилися перед ним лише тепер, наповнюючи серце гордістю, високим чуттям своєї приналежності до великого народу. Країна Леніна. Після того, що він побачив під час велопробігу, почув при зустрічах з москвичами, з іноземними активістами Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, по-новому