Читати книгу - "Танець білої тополі"

А першою справою, за яку взявся ще не довчений, але дуже наполегливий юрист і яка не потребувала навіть реєстрації «Терезів», став пошук Віри Величко. Віталій хутко зібрав для Ніки інформацію, до якої вона не знала, з якого боку й підступитися. Головна звістка виявилася печальною: її мама ще десять років тому померла у колонії. Чи то від гострої пневмонії, чи від раку легенів. А от щодо місця народження Віри Величко, то воно не так і далеко – якихось три години їзди маршруткою. Тільки що ж вона там віднайде? Родове коріння чи обчухраний стовбур, з якого давно відрізали і викинули зайву гілочку на ймення Вероніка?

Ротацію копачів проводили щомісяця. Групу, яка приїхала наступної весни, складали вже не селяни з лопатами, а тільки спеціалісти-східняки з будівельної справи. І розмістили їх чомусь не в маєтку, а в церкві. Левко здогадувався: Бундик вирішив одним пострілом двох зайців убити – і приїжджих розселити, і церкву під цим приводом закрити. І чого вона так муляє Грицикові? От був же собі чоловік як чоловік: трохи галайкуватий, до роботи не нарваний, не вельми богомільний, але на великі свята заходив до храму, паску святив, лоба хрестив. З жінками у нього чогось не ладилося – двічі одружувався й обидва шлюби за кілька місяців розпадалися. Але то привід, радше, зненавидіти жінок, але ж не церкву. А він – як блекоти об’ївся чи якийсь злий дух у нього вселився. Не інакше, як вислужитися перед своїми вищестоящими хоче, довести, що не помилилися вони, коли довірили йому головувати у селі. Відчув уже смак влади. Тепер його від неї не відірвати, як голодне порося від повного корита.

Святі на іконах сумно дивилися на чоловіків, які, наче вівці у кошарі, покотом спали перед іконостасом, на розстеленій соломі, прикритій смугастими ряднами. Хмари смердючого диму від махорки осідали на витончених древніх ликах, витравлюючи з образів трьохсотлітній аромат ладану. Отець Петро кожного вечора заходив до церкви і просив чоловіків бути обережними із самокрутками – боявся, що дерев’яний храм, споруджений ще у шістнадцятому столітті, може спалахнути від недопалка. Над ним незлобиво підсміювалися: «А спалахне, то Бог погасить, йому ж із неба все видно – не дасть згоріти своєму добру». Священик хапався за серце і шкандибав у свою комірчину молитися.

Двічі приїжджала донька, яка вийшла заміж за священика із сусіднього села, просила батька перебратися до неї – так і йому буде краще, і їй спокійніше. Отець Петро навіть слухати не хотів про переїзд. Якщо він покине церкву, то хто ж її оберігатиме? Ці антихристи тільки й чекають, щоб він одступився.

Левкові шкода було старого священика. Часом заходив до нього поговорити, приносив якогось смаколика від тітки Мар’яни. Отець Петро пригощав його трав’яним чаєм – на травах він знався не згірш баби Мокрини. Іноді чаювання перетворювалося у мирну бесіду, іноді розпочиналося приязно, а закінчувалося суперечкою. Так було і цього разу. Левко захоплено розповідав отцеві про зміни в селі. Ще клубу не побудували, а вже драмгурток створили і концерт готують. Може, навіть до Києва з концертною програмою поїдуть, на огляд художньої самодіяльності. А чого? Все може бути. У Старолісах он які голоси! Шкода, що він сам не грає і не співає. А так би хотілося до столиці. Наступного року обіцяють почати будівництво нової школи, а там і клуб та бібліотека з’являться. Всі люди будуть працювати у колгоспі, вільна праця зробить їх щасливими, молодь поїде вчитися у великі міста… О, у них тепер будуть свої і вчителі, і лікарі, і артисти.

В отця Петра на все свої аргументи. А те, що людей примусом тягнуть у колгосп, що забрали у сільських родин землю і реманент, коней і корів? Це ж, вважай, грабунок. А в Біблії сказано: «Не кради». І ще: «Не жадай дому ближнього твого, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого». Ні, колгоспи – то новітня панщина, Східну Україну вони не врятували від голоду. Воля?.. Скільки людей совіти розстріляли, в тюрми кинули. То це така воля? Он і наших уже забрали. Зразу ж, як тільки в село вступили. І яких людей! Не ледащо якесь, не крадіїв. За що? І що ж воно далі буде?

– А щастя… Ох-хо-хо, хлопче. Щастя – то така делікатна пташка, така перелітниця небесна. Вона тільки в душі гніздо в’є. А якщо людина про душу не думає, якщо зовсім душі не має… Тоді що? А влада нова душу не визнає, каже, що то попівські вигадки. І Бога не визнає. То як же вона може зробити людину щасливою, тим більш геть усіх гамузом – здорових і калік, розумних і убогих, добрих і злих, праведників і злочинців? Щастя заслужити у Бога треба.

З чимось Левко погоджувався: звісно ж, Бог є. Це тільки в їхньому селі такі перегини. Авжеж, дурний Грицько Бундик не по-людськи з церквою вчинив. Але час усе розставить на свої місця. От закінчать будувати дот на горі, поїдуть геть солдати та ось ці нічліжники церковні, і все буде, як раніш. Він, Левко, навіть слово дає, що організує хлопців і дівчат, щоб провести ремонт у церкві. Вона ж у них незвичайна – пам’ятка архітектури. А от від забобонів людей таки треба визволяти. Бог і забобони – це різні речі. І комсомольці мусять проводити роз’яснювальну роботу. Світ іде вперед, розвивається, будує літаки, знімає кіно, а наші селяни й досі як у середньовічному тумані.

– А хіба туман новітній кращий, ніж туман старий? – не погоджувався отець. – Навпаки, він ще густіший і до того ж дуже вже якийсь ядучий.