Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Забути неможливо зберегти 📚 - Українською

Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

204
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Забути неможливо зберегти" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 59
Перейти на сторінку:

– Що-о-о?!

Від несподіванки Олег спробував підхопитися, але оскільки був майстерно прикручений до стільця, його спроба доволі незграбно провалилася.

– Агов, тихіше, не рипайся, бо ще, чого доброго, стільця зламаєш… Я тобі не брешу, голубчику, ти не думай. Ти ж сам неодноразово телефонував громадянинові Мжичику, ми весь час дуже хотіли дізнатися, хто це такий настирливий дзвонить?! Та відслідкувати дзвінок зі стільникового телефону – то є проблема…

Тільки побувавши вдома у громадянина Мжичика, ми знайшли на його хатньому комп’ютері течку «Журналіст». Звідси зробили висновок: чистильники збиралися звернутись до якогось журналіста… Лишилося запитати головних редакторів, які тісно співпрацюють з нашим відомством, чи не готує хтось із їхніх журналістів сенсаційний викривальний матеріал на відповідні теми? Результат не забарився.

Очевидно, скоряючись якомусь знаку незнайомця, молодший сержант підійшов до столу, взяв звідти й продемонстрував журналістові темно-синю флешку на 8 гігабайтів.

– Пізнаєш, голубчику?

– Ще б пак… – зітхнув той.

– Ну, от і добре. Для повної визначеності: оскільки ти залишив флешку у свого начальника в шухляді столу, нехай вона тепер у мене в столі полежить. Думаю, так краще буде.

Молодший сержант повернув флешку незнайомцеві, той почав щось совати… Аж раптом пролунав хрускіт, а за ним розгублений коментар:

– Ой, як погано вийшло! Придавив я твою флешку, зовсім випадково придавив краєчком шухляди столу, розтрощив зовсім, розколов. І до чого ж сучасна техніка тендітна, скажу тобі – не те що сталеві радянські цвяхи в часи моєї далекої молодості… «Гвозди бы делать из этих людей – крепче бы не было в мире гвоздей». Маяковський написав. Ти в школі вчив вірші Маяковського, еге ж, писако?

– Учив ще… – знехотя буркнув украй засмучений Олег. Його дратувало те, що він не розумів гри невідомого: де щирість, де сарказм?… І загалом, навіщо все це?

Між тим, з-за світлового конусу долинуло:

– Так, гарний поет був… Але ми відволіклися, я ж про головного редактора розповідати почав.

– Нема чого про цю сволоту говорити! Закласти свого ж власкора… Падло він після цього, і більше ніхто!!!

– Ну, голубчику, ти на себе нарікай, а не на начальство, – повчально мовив незнайомець. – Це ж ти правила гри порушив, ти сам у чужі справи поліз! Якби не корчив із себе бозна-що і збоку бантик, якби одразу ж після знайомства з так званими чистильниками пішов до свого начальника й передав йому контакти Апалькова, Сергійчука, Мжичика та Городоцької, то й не сидів би зараз отут переді мною.

– Ага, сидів би на моєму місці хтось із «Криміналу», – засмучено припустив Олег, однак з-за світлового конусу категорично заперечили:

– Ні-ні, усе склалося б зовсім по-іншому. Тобі це знати не належить, однак у вашої газетки з нашим відомством відносини особливі. Твій головний редактор правила гри знає, його кореспонденти, яких він до нас відрядив, також у курсі. Всі вони молодці, усі тримають ніс за вітром, правил спілкування з нами не порушують. Тому якби ти, голубчику, не ліз не у свої справи, а передав роботу вашим спеціальним кореспондентам, які в курсі, вони б нас вчасно про все сповістили. І всі були б живі! Повір, ми б самі зайнялися громадянкою Музиченко, громадянами Довгим і Мертвиченком.

– А чого ж раніше не зайнялися? – від випитого у вухах шуміло дедалі сильніше, тому Олег наважився перервати невидимого за світловим конусом незнайомця.

– Бо не знали, настільки ці хмурики перекосили свою роботу. Не за всім же встежити вдається, виправити вчасно, згладити…

– Тобто ви хочете сказати, що торгівля людьми і наркотиками відбувається під вашим контролем… себто міліції?!

Журналіст знову спробував підхопитися – і знову безуспішно.

– Не обов’язково міліції, голубчику. Я сам, наприклад, уже у відставці, а тому на пенсії… Втім, не станемо вдаватися в деталі, хто кого контролює. Тобі цього знати не слід, голубчику.

– Але ж ваш контроль – це…

– Краще ковтни-но ще горілочки. Ковтни й охолонь.

Старший сержант знову сунув горлечко пляшки Олегові в зуби. Незнайомець почекав, поки той зробить три невеликих ковтки, і продовжив:

– Загалом, з Музиченком, Довгим і Мертвиченком розбиралися б ті, кому належить. Розібрались би і покарали. Апалькова, Сергійчука, Мжичика й Городоцьку настрахали б так, що вони б усцялися й мовчали б у ганчірочку. А головне – всі були б живі. І я не занапастив би аж чотирьох чоловік… А так ти… Ти своїм втручанням мені…

Скрипнув відсунутий стілець. Незнайомець підвівся, обійшов стіл, важкою ходою наблизився до журналіста. Олег ледь устиг оцінити завидну ширину плечей і вольове, важке, випнуте вперед підборіддя сивоволосого незнайомця, як той розмахнувся й щосили уперіщив бранця кулаком в обличчя. Разом зі стільцем Олег перекинувся назад, при падінні дуже боляче вдарившись потилицею об підлогу. Незнайомець тим часом повернувся на місце, кинувши зневажливо:

– Приведіть його до ладу.

– У нього кров з носа пішла, – доповів сержант, що разом з молодшим сержантом кинувся піднімати журналіста. – І все просто на сорочку капає…

– Нічого, хай потерпить. Від цього не вмирають.

Прогарчавши це, незнайомець зненацька впав у відвертість:

– Ти хоч розумієш, що накоїв, беручи мовчазну участь у діяльності цих паскуд, які називали себе чистильниками?! Я ж так хотів потримати за яблучко цього клятого Мжичика!.. Цього пихатого мерзотника!.. Який занапастив мою доню, мою любу донечку!..

– Яку ще донечку? –

1 ... 42 43 44 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забути неможливо зберегти», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Забути неможливо зберегти» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Забути неможливо зберегти"