Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Дядьку, а ви не знаєте, чому досі не починається виступ?

— А звідки мені знати?!

— Та ви ж он який здоровий, може, вам що видно?

— Порожню сцену мені видно!

— Може, це через ту красуню вони затримуються? — промовив Денис навмання. Він чув, що всі говорили про якусь красуню. — Красуні завжди примушують чекати на себе.

Дядько зиркнув так сердито, що Денис вирішив: треба зникати. Але інший чоловік відповів:

— Атож, хлопче. Щоб побачити Промінь Сонця, тут всі й зібралися. Заради такої краси можна і не одну годину чекати.

Його сусід невдоволено озирнувся:

— А то ти скажеш, що бачив її?

— Атож. Бачив. Ходив потім за тими циганами два місяці, аж поки не прогнали.

— Ото телепень!

— Подивлюся, ким ти будеш, як її побачиш!

Денис ще трохи послухав розмов про красуню на ім’я Промінь Сонця: як через неї чоловіки все лишали і йшли слідом за циганами, як вдавалися до злочинів, як жінки потім намагалися її зі світу звести за неймовірну красу. Багато всього розповідали і кумедного, і страшного. Денис вирішив, що вже досить почув, а тепер варто подбати про те, щоб хоч щось побачити. Усі тутешні дерева виявилися обліплені хлопчаками. Навіть дахи й балкони найближчих будинків були заповнені людьми. Денис так і не знайшов собі місця. Аж раптом люди захвилювалися, загули. І понад натовпом полинув дівочий голос.

— То оце через неї всі тут зібралися? — подумав Денис із обуренням. Колись давно, ще вдома, він ходив до музичної школи, і слух мав неабиякий. «Може, та дівчина й красуня, але співати вона не вміє», — зазначив він. Але, судячи з реакції, присутні не поділяли його думки. Щойно закінчилася пісня, хвиля захоплених вигуків вкрила площу і перетворилася на суцільне схвильоване ревіння. «Ні, я мушу її побачити!» — вирішив Денис. Він спробував залізти на липу, де вже примостилися четверо хлопців і навіть одна дівчинка. Котрийсь із хлопчаків спробував зіштовхнути Дениса ногою.

— Ти що? — зупинила його дівчинка. — Він же може впасти і вбитися!

— А хай не лізе! Тут і так тісно.

Денис зрозумів, що має діяти якось по-іншому.

— А у мене є пиріг! Пригощайтеся! — і він роздав дітям, що сиділи на дереві, решту пирога, який лишився з обіду. Макс скрушно зітхнув у торбі. Тих п’яти шматочків могло їм вистачити сьогодні повечеряти, а може, щось і на снідання лишилось би. Та що вже вдієш! Коли Денис такий щедрий, нехай вже їдять на здоров’я.

— Смачний пиріг! — похвалив хтось із компанії.

— Ну добре, лізь до нас, якось умістимося, — почулося з гілок, і Денис швиденько вдерся на дерево. І мало не впав із нього, коли побачив циганку на ім’я Промінь Сонця. Ні, це була не циганка. Це була Іринка.

Макс бачив те саме в дірку. Денис із здивуванням усвідомлював: що довше він дивиться на Іринку, то дужче подобається її голос, і вже непомітні якісь незначні, зовсім малі помилки. Її краса примушувала забути про все і просто милуватися. Денис так і робив, аж поки не відчув, як йому в коліно вп’ялися котячі пазури. Він легенько штовхнув Макса: чого, мовляв, дряпаєшся. Макс почекав хвилин п’ять, потім знову випустив кігті. І цього разу — дужче. Знаючи Максів характер, Денис розумів: той не відступиться і наступного разу так вдряпне, ого-го! Денис почав злазити. Діти здивовано поцікавилися, куди це він.

— Я на деревах довго сидіти не можу. Мене від висоти нудить! — збрехав хлопчик.

Він зліз із дерева й побіг у найближчий завулок. Там витягнув за шкурку Макса і труснув його:

— Ти що це собі дозволяєш?

— Постав мене, бо гірше буде, — ледь стримуючи гнів, процідив Макс.

Денис раптом усвідомив, що робить, і обережно поставив друга на землю. Максим трохи помовчав, щоб заспокоїтись, а потім заговорив:

— Я сподіваюся, що таке ставлення мені більше ніколи не доведеться терпіти. Ти розумієш, яке це було приниження?! Запам’ятай, що ти не маєш права поводитися зі мною як із нижчою істотою!

— Пробач мені, Максе.

— Добре. Ти усвідомлюєш, хто змусив тебе забути, що я — твій друг?

— Як це — хто? Я сам винен.

— А ти подумай. Ти ж бачив, якою стала Іринка. І ім’я ж їй дали: Промінь Сонця! Це ж треба!

— До чого тут Іринка! — Денис почав сердитися. Макс терпляче відповів:

— Ну от бачиш, ти так злишся через неї. А між іншим, я не казав про неї жодного поганого слова. Просто у кожного з нас тут своє покарання. Баба Надія казала нам, що ми тут змінимося, але не казала, що це буде покаранням для кожного з нас. Пам’ятаєш, коли ми жили вдома, тобі було нелегко, від того, що твої слова іноді зневажали. Так буває з усіма, та для тебе було надто важливо, щоб твоє слово мало вагу. І ось ти отримав своє покарання: твої слова збуваються і тоді, коли ти цього не хотів би. А Іринці було найважливіше саме те захоплення, коли люди нею милуються, хвалять її красу. І ось вона отримала таку красу, що розлучає людей, і замість любові виникає ненависть. Я не знаю, коли