Читати книгу - "Гірка правда"

Коли йдеться про умови, за яких постала УВО й згодом ОУН, то вельми цікавими й переконливими є міркування д-ра Андрія Білинського, колишнього "дивізійника" і, мабуть, колишнього члена ОУН, хоч, може, й не "присяжного". Д-р Андрій Білинський, юрист за освітою, був викладачем у Мюнхенському університеті, довголітній видавець і редактор розмножуваного за допомогою ксероксу журнальчика "Панорама". Він вміє дивитися на історію й на сучасність тверезими очима, його аргументація логічна, переконлива, хоч іноді й він дивиться на світ крізь "галицькі окуляри", про що свідчить його стаття "50 років тому... ".[87]

Андрій Білинський змалював образ ситуації, в якій опинилися українці після І світової війни. Змалював переконливо у праці "Погляд на минуле й українські перспективи"[88]. З його аргументацією не можна не погодитися. Він, зокрема, пише, маючи на думці період після І світової війни:

Незважаючи на величезні жертви, прийшлося нам зазнати самих політичних і мілітарних невдач... (стор. 5). Петлюра склав договір з Пілсудським, в якому він відмовлявся від Західної України по Збруч... Польща 1921 р. підписала з Росією і Радянською Україною Ризькій трактат... В той спосіб Україна з громадянської війни вийшла переможеною. Вона програла мілітарно й політично. Рішення Ради Амбасадорів з 1923 р. остаточно припечатало цю програну?

Однак українці не здавали собі, мабуть, справи з того факту, що вони війну програли. Це стало причиною цілої низки наших внутрішніх непорозумінь чи незрозумінь, з якими ми до сьогодні не можемо справитись. В нашій публіцистиці вживають терміна "визвольна боротьба". Це термін розпливчастий, бо він означає не тільки війну в дослівному розумінні, а й період після війни. Внаслідок цього не можна відмежувати воєнного періоду від післявоєнного, війни від миру... Війна, де є тільки один партнер, а нема противника, не є війною... На жаль, ми вперто обминали це питання, щоб не виходило, що ми визвольну війну програли.[89]

Далі А. Білинський, маючи на увазі політиків УНР, пише, що вони, опинившись на еміграції, проголосили, що війни не програли; вона ведеться далі і може закінчитися тільки перемогою, себто побудовою чи відбудовою української держави. Проголошено стан перманентної війни... З одного боку рішення екзильних політиків того часу було емоціональним. Та з другого боку воно мало ще й іншу вимову; воно було втечею від відповідальності за програну війну, і то не так перед чужими, як перед своїм народом. [90]

А. Білинський не без рації вважає, що за програну треба платити, а не вперто, без жодного обгрунтування, проголошувати, що війна триває. Сказане вище стосується, як правило, до українських політиків УНР, тобто тих з Великої України.

А тим часом, коли офіційний наш політичний світ шукав винного, шукав навіть виходу, не знаходячи його,... молодші старшини й вояки Українських Армій, що програли битву, відмовилися признати, що програли війну.[91]

Інакше кажучи, всупереч фактам, деякі політичні сили Західної України відмовлялися визнати себе громадянами II Речі Посполитої Польщі, хоч такими повинні себе визнати внаслідку програної війни. А з громадянством, як пише А. Білинський, пов'язана громадянська лояльність. Так є на цілому світі. А. Білинський пише: Коли Рада Амбасадорів 1923 р. признала Західну Україну Польщі, то українцям залишилося объективно одне: в існуючих умовах визначити конкретні інтереси українськбго народу під Польщею і в політичній боротьбі в рамках польської держави обороняти їх.[92] Таку боротьбу могли вести лише легальні партії.

Тим часом, не молодша генерація, яка не брала безпосередньої участі в визвольній війні, а саме учасники тої війни, головно старшини (офіцери - В.И), були спершу авторами УВО, а пізніше ОУН. [93] І далі на тій же сторінці: ОУН створила навіть свою власну концепцію визвольної боротьби шляхом збройного повстання проти всіх окупантів. І знов приходиться твердити, що авторами тієї концепції були не Бандера та його середовище, а ті ж старшини з українських армій, які вели визвольну боротьбу та її програли.

У світі існує якийсь порядок, з яким треба рахуватися, а міняти його можна (іноді треба) політичними засобами. Існують міжнародні принципи регулювання спорів, причому стороною в них можуть бути не конче держави. Адже Ліга Націй вислуховувала претензії також українців, котрі висували скарги проти Польщі. Рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 p., котрим визнано кордони Польщі згідно з Ризьким трактатом, було виконанням повноважень статті 87 Версальського договору і статті 91 трактату в Сен-Жермен. За тими повноваженнями стояли держави, які були переможцями в І світовій війні. Отже, не рахуватися з цим рішенням означало спротив міжнародному праву, міжнародній громадській думці. Згідно до рішення Ради Амбасадорів, Польща не мала обов'язку запроваджувати в Західній Україні територіальну чи політичну автономію. І хто знає, чи, коли б українці Західної України не відкинули автономію, яка 1922 року була визнана за нею, то, можливо, не було б такого рішення Ради Амбасадорів. Однак українці, під впливом націоналістичних сил (а тоді вже існувала УВО) висунули постулат повної самостійності для того українського регіону. Це була політична помилка. Годі бо було боротися одночасно проти легальної державної влади і проти міжнародних установ.

Хоч в Західній Україні постали легальні українські політичні партії, проте, на жаль, не вони мали вирішальний вплив на формування українсько-польських відносин в тому регіоні. Ті відносини склалися внаслідку дій націоналістичних сил в Західній Україні, зокрема в Галичині.

Так ось постали серед українців поза Українською РСР дві течії: одна, яка