Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Якось непомітно минуло літо. Наприкінці серпня, коли робота у Теодора налагодилась остаточно, уранці пролунала команда усім військовим вишикуватися біля дверей. Теодор нерозуміюче підвівся і вийшов у коридор, де вже стояли інші – і високі чини, і зовсім молодий солдатик, імені якого Засмужний так і не дізнався, і гауптман фон Шлосман.

Зазвичай такі шикування бувають тоді, коли приїжджає якийсь високий чин. Останній раз це було місяць тому, коли управління відвідав начальник штабу цісарсько-королівської армії генерал-фельдмаршал фон Гетцендорф. Правда, тоді нижнім чинам наказали залишатися на своїх місцях, а високе начальство зустрічали лише пани офіцери. Тепер же на зустріч невідомого високого гостя вигнали усіх.

Довгий час нікого не було. Вже декілька разів лунала команда «Струнко!» і стільки ж звучало «Відставити!». Теодор Засмужний подумав було, що вкотре їх відірвали від роботи даремно, як офіцери заметушилися, прозвучали приглушені команди, знову усі виструнчилися.

Теодор напружився в очікуванні чогось незвичного. Усі неначе за командою повернули голови вліво. Там коридор робив поворот і саме звідти почулися численні кроки. Майже одразу з’явилася група офіцерів, що оточила зовсім молодого гауптмана. Йому можна було дати років двадцять п’ять, не більше. Його обличчя було надто красивим як на чоловіка. На чоловікові був лише мундир гауптмана драгунського полку, з того, як він йшов, з якою пошаною дивилися на нього старші офіцери, Засмужний зрозумів, що це не зовсім звичайний гауптман. Але хто це, не мав жодного уявлення.

Процесія пройшла мимо, ніде не затримуючись. Коли на коридорі знову стало спокійно, пролунала команда повернутись до роботи.

Теодор Засмужний не мав часу розмірковувати над причиною появи незнайомця, тим більше, що останнім часом роботи побільшало.

Цей робочий день закінчився так само, як інші, але перед тим, як здати папери у сейф, до нього знову зайшов гауптман фон Шлосман. Так звичайно бувало, коли він збирався завтра дати нове завдання.

Розмову, однак, гауптман почав незвично.

– Теодоре, скажіть чесно, вам не набридло ось так щодень корпіти над паперами? – запитав він.

На що Теодор чесно відповів, що був би вдячним йому за будь-яку роботу.

– Я так і знав, – продовжив гауптман. – Чи не проти ви покинути цю кімнату і поїхати кудись далеко?

– Я військовий…

– Я це знаю. А якщо на фронт?

Шлосман допитливо подивився на ґефрайтера.

– Я військовий, – повторив той.

Гауптман усміхнувся і сів навпроти.

– Добре, не буду темнити, – примирливо сказав він. – Ви знаєте, кого ви сьогодні зустрічали?

– Ні.

– Його світлість престолонаслідник цісарського престолу Карл.

– Такий молодий, – вихопилося у Засмужного.

– Двадцять вісім років. Після того, як його світлість Франц Йосиф пережив усіх своїх дітей, а потім вбили Франца Фердинанда, Карл виявився єдиним престолонаслідником. Але нехай вас не вводять в оману його молоді роки. Карл хороший військовий і чудовий політик. Він розуміє, що така велика держава, як ми, може існувати лише тоді, коли кожному народові дати федерацію. І русинам також! До того ж, свою молодість він провів у Галичині, тому до вас, русинів, ставиться дещо краще, ніж, скажімо, до поляків.

Теодор уважно слухав.

– Тепер про головне, – продовжував гауптман. – Найближчим часом престолонаслідник відбуває в інспекційну поїздку на Східний фронт. Я включений до складу супроводу. Гадаю, що не помилився, включивши туди і вас, Теодоре.

Він побачить Галичину! І, можливо, навіть відвідає дім! Від такої думки Теодор зовсім втратив спокій. Тим більше, що два листи, що він їх відправив додому, так і залишилися без відповіді. Теодор досі не знав, що відбувається в рідному селі і чому ніхто не відповідає на його запити. Він сподівався лише на те, що під час війни обидва листи просто загубилися. Думати про найгірше не хотілося.

Чекання відправки на фронт остаточно розладнало роботу, але Засмужний мусив закінчити почате завдання, тому трудився добросовісно, боячись не встигнути до часу «Х».

Тим часом на Східному фронті знову почалося пожвавлення, російські війська здійснили декілька невдалих спроб вибити австрійців з позицій, які вони займали. Чудово розуміючи, на яку небезпеку може наразитися черговий престолонаслідник, вище командування щоразу відкладало його виїзд зі столиці. Від цього нервував Карл, нервував і Теодор. Довгоочікувана зустріч з рідною землею ставала дедалі проблематичною.

Теодор уважно слідкував за подіями на Східному фронті.

Лише на початку вересня 1915 року становище в Галичині стабілізувалося настільки, наскільки взагалі можлива стабільність на війні. І 14 вересня з залізничного вокзалу Відня відійшов спеціальний потяг, у якому в першому вагоні відправлявся до своїх військ престолонаслідник Карл. Йому буквально напередодні присвоїли чергове військове звання, але, як і раніше, він ходив у звичній всім формі драгунського гауптмана.

У третьому вагоні по двоє у купе їхали офіцери, серед них був і гауптман фон Шлосман, а останній вагон займали нижчі чини. Там їхав ґефрайтер Теодор Засмужний.

Напевне, з усіх пасажирів поїзда саме Теодор був найнетерплячішим. Йому здавалося, що вони їдуть дуже повільно, часто зупиняються, і взагалі могли добратися до Галичини швидше.

Тут Теодор лукавив. Потяг не тягнувся дорогою, а їхав досить-таки швидко, як на військовий час. А те, що на великих станціях відбувалися урочистості з нагоди прибуття престолонаслідника, то тут також нічого дивного не було.

Вже надвечір третього дня потяг нарешті зупинився на кінцевій зупинці – на залізничному вокзалі Тарнополя. Одразу ж по прибуттю Карл відбув у відведену йому резиденцію, а його супроводжуючі розселилися у казармах.

Зрештою виявилося, що престолонаслідник не спішить на фронт. Будинок, у якому його поселили, він перетворив на свою тимчасову резиденцію, де приймав представників з різних ділянок фронту. Що там відбувалося, про що домовлялися, ніхто достеменно не знав, адже навіть гауптман фон Шлосман не мав доступу до резиденції, не кажучи вже про Теодора, що не знаходив собі місця. Йому здавалося, що тільки він вибереться з цього Тарнополя, то одразу розв’яже всі свої проблеми.

У душі він розумів, що поїздка на фронт нічого не вирішить, тим більше що їхати доведеться у бік, протилежний до того, де розташований Львів.

Але будь-яке чекання, навіть нестерпне, коли-небудь та й закінчується. Закінчилося і це. 24 вересня у супроводі місцевих військових Карл сів в автомобіль, і кавалькада рушила на захід. Їхній шлях лежав до невеликого села Гнільче, що розкинулося