Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Люди і тварини 📚 - Українською

Читати книгу - "Люди і тварини"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Люди і тварини" автора Софія Парфанович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 68
Перейти на сторінку:

Чорні свині шукали харчів при дорозі. Їх треба було проганяти від горіхів. Набравши горіхів у рило, хрупали смачно. Виголоджені сухоребрі пси, всі одної пісковатої масти, теж підкрадались до горіхів, щоб заспокоїти свій постійний голод.

Тра-та, та, та-тарахкотів старик у поворотній дорозі. А панцерник спав собі смачно в кишені. Може й мав жінку й малих десь там в джунґлі, але йому було до них байдуже. Спав смачно й на його обличчі було задоволення. Приємно виспатись досита.

* * *

Пан Мирон купив його від Макса.

* * *

Покінчилися вакації, дозвілля майнуло швидко, наче думка.

І були знову будні, біг авт на просторих американських дорогах, і праця.

Пані Надя — одна з тих, що їхала тоді з Максом його «автом», навідалась до пана Мирона. Він запросив її, щоб познайомилась із його сім’єю. Хлопці, мабуть, цікавились тваринами. Був у них хом’ячок, що бігав по колесі, були два сині попугайчики, що в клітці виводили малих. Були дві черепахи, крілик — альбіно, пухкий і привітний, кілька морських свинок, білі мишки… там справді був малий зоологічний город.

Але з усіх хлопці найбільше любили панцерника — армадійо. З притаманною йому добродушністю, він погодився з неволею, а ще ж годували його непогано; в городі, врешті, вишукував комах, і черв’яків. Заприязнився з іншими мешканцями і жив собі та, мабуть, нічим не журився. Своїми, трохи незграбними, куцими ніжками тупав по кімнаті й всі знали, де він тепер, той Панчо, як його назвали. Навіть навчився відповідати на цей поклик. Не противився теж, коли до хлопців приходили приятелі й вони баламкали ним підвішуючи на хвості. Зараз же після таких вправ, Панчо почував палке бажання поспати. Закривши малі очка, засипляв дебудь і люди сміялися з нього. Чи снилося йому щось в таку пору? Чи загалом у такій маленькій голівці може щось снитися? А може в ній дрімав спогад рідного Мексико? Воно було далеко за горами, пустинями, джунглями й лісами.

Каштани падають
(На вулиці нашого дитинства)

Вночі віяв вітер, перший холодний вітер ранньої осени. Він бив по деревах довгими батогами й вив. Його виття загрожувало зелені дерев осінніми холодами. Вночі коливались зорі на вітряному небі, а вранці була глибока, холодна осіння синява й…

падали перші каштани.

З дзвінким стукотом вони падали на вулиці та хідники. Зараз же розкакувались на третинки й з зеленої лушпини викочувався блискучий овоч — втіха наших дитячих літ. Лиснячий, мальований каштан випадав на ясне, денне світло з своєї темної в’язнички й з радістю спілого овоча дивувався новому світові, що віщував нове, повне, таке розкішне життя. До цього життя сміялись його масні круглини й горнувся темніший рисунок м’якими заливами форнірних узорів, у котрих дрімали в немовлячому зав’язкові могутні сили майбутнього дерева.

Вітер віяв на світанку, і падали перші каштани, а вранці була радість. Діти бігли до школи, їхні личка сяяли рум’яною втіхою. Один одному переказував замість привітання:

— О, — каштани! — і оченята сміялись радісно.

— О, каштани! — гомоніло вулицями від дитячих голосів.

Перші каштани! Учні збирали їх наввипередки, переганяючи один одного та штовхаючись, щоб захопити пожадану здобич. В малих, замурзаних руках з’являлись круглі, бронзові кулі — сподівання прекрасних забав, безлічі дитячих радощів і веселих праць. О, каштани!

Круглі, великі — найбільше пожадані. Потім близнюки: двоє хлібенят, гарно випечені, стулені гладкими, рівними поверхнями. Вони, звичайно, ясніші, як оці одинці. Найменше цінять у дитячому світі ці малі, чи середні, що по три вродились в лушпині й мають нерівні стінки й гостро різані грані.

Дитячі ясні голоси лунають вранці на вулицях. Одні малі руки простягаються до других і показують свій збір. Тут і торг:

— Ти, дай мені свій каштан! — це про того великого, круглобокого.

— Оо! — я дурний! Знайди собі!

Синій беретик стоїть і думає:

— А я маю двох братів, — сягаючи в кишеню, проказує з ваганням — не хочеться їх позбуватись.

— Ану покажи!

Два брати лежать у жменці і приманюють ясновипеченими боками. Кортять. Розчухрана чупринка вагається. Червоно — брудна жменька повертає круглий овоч, цупко тримаючи його, як свою незаперечну власність. Все ж таки брати…

— Ні, не дам!

— Дай, Мирку! Я тобі дам ще до того великий ґудзик. Перша кляса воротар! — У грі в ґудзиковий футбол такий воротар чогонебудь не вартий.

З сірої кишені появляється на денне світло жовтий ґудзик. Ще двоє учнів розважають ситуацію:

Один великий каштан чудовий до копання. Але ті два, коли їх провертіти й дати на дротик — чудове діябольо. Ну й до пращі в сам раз. А вже воротар… його розглядають найпильніше. Каштани будуть ще. Голови підносяться вгору, де широка, плідна корона, обвішана овочами, обіцює безліч нових каштанів. Потім порада:

— Ти дай! Каштанів назбираєм, як будемо йти зі школи. А воротар порядний! — Розчухрана голова обмінюється з синім беретиком каштанами й ґудзиком, а шкільний дзвоник гомонить, гомонить, гомонить!

Голі литки бігцем накивують осінньому вітрові й навіть новим каштанам, що падають з його поміччю на міський хідник. Дзвоник, дзвоник, дзвоник!

Тепер учні сидять у школі й не дуже слухають учителевих наук. Під лавками йде обмін і забава каштанами, і ноги чекають нетерпляче перерви. Вибігли на подвір’я!

Каштани стають власністю міста. Зараз після учнів ідуть до праці службовці. Молодші й старші люди нахиляються з усмішкою, і кожний підносить один-два каштани. Потім ідуть до щоденних справ, але ясна усмішка вже не зникає з їхнього обличчя — як спомин дитячих літ. Каштани вносили в них стільки радости й

1 ... 42 43 44 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди і тварини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Люди і тварини"