Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дуже колись любив і Славко розглядати такі малюнки. А вже потім, пізніше, коли побував він на фронті, побачив, наскільки намальовані солдати і танки були далекими від справжніх солдатів і справжніх танків…
І ось зараз, розглядаючи малюнки, на яких неправдоподібно могутні чоловіки впевнено крокували собі на протезах, Славко старався бодай приблизно визначити, скільки тут правди, а скільки художнього домислу. Теоретично все ніби й так. Всі деталі й ремінці протеза пронумеровані, літерами кожна позначена, намальовано, як треба надягати протез, як застібувати ремені. А як гарно, рівненько стояв цей красень на протезі!
Славкові чомусь дуже не сподобалось аж надто правильне обличчя намальованого інваліда. Він намацав у кишені піжамної куртки недогризок олівця. Кілька рисочок — і обличчя протезного красеня перетворилося на точну подобу старшини Дранишникова. Ще кількома вправними рухами Славко взув на протези валянки, і плакат прибрав того індивідуального характеру, якого йому так бракувало.
Новий начальник госпіталю застала Славка за домальовуванням плаката і так подивилася на нього, що в хлопця вилетів з пальців недогризок олівця.
— Приберіть оцю капость! — сердито сказала вона. — І дуже вам раджу, більше цього не робіть.
Славко зняв плакат. А через кілька хвилин до нього в палату влетів старшина Дранишников і забрав плаката собі.
— Оце ж тепер, — захоплено говорив він, — я його у себе вдома повішаю. Під скло візьму. Воно ж краще за всяку фотографію!
Гоша не помилився. Перед обідом прийшов протезний майстер. Палата страшенно розчарувалася. Вони очікували професора, а прийшов звичайнісінький швець з районної промкооперації, де шиють молодицям чоботи на високих підборах, неоковирні сандалії для школярів, а ще краще вміють упоратися із шлеями та посторонками.
Славко Іванченко як глянув на протезного майстра, так і впізнав у ньому свого дядька Гарасима, тільки й того, що дядько Гарасим мав одну ногу, а протезний майстер — дві.
Був швець низенький на зріст, лисий, з рудуватим дитячим пушком на потилиці, жвавий та рухливий, як горобець. Зайшов, дзьобнув повітря маленьким носиком, покрутив головою на всі боки, поліз під свій чорний цератовий фартух і розгорнув учетверо складеного папірця.
— А котрий тут з вас буде… е-е-е… Кли-им Бутько?
Ігор відповів точнісінько так, як спитав майстер:
— Кли-им Бу-утько? О-отой, що на шпигуна схо-ожий.
— Я тобі покажу «шпигуна»! — образився Бутько.
— Дайте ніжку, дайте ніжку, — заспівав раптом майстер на мотив «Розпрягайте, хлопці, коней», знімаючи на ходу з шиї обтірханий сантиметр. — Давайте ніжку, ми її доточувати будемо.
Хлопці пирснули. Ось тобі й професор! Адже для того, щоб підготувати їх до зустрічі з цим майстром, їм робили операції на кульшах, Гоша-масажист аж упрівав, поки розминав шви, які після цього лишилися, а прийшов якийсь метушливий дивак у старих солдатських черевиках і обтірханим сантиметром обміряє кульшу Бутька. Славко відзначив подумки, що навіть сантиметр у нього точнісінько такий, як і в дядька Гарасима: чорні риски на ньому давно стерлися й наведені хімічним олівцем.
— Встаньте, Клим Бутько, встаньте, Клим Бутько, встаньте, Клим Бутько, — співав майстер, — встаньте Клим Бутько, ми зміряємо вашу здорову ніжку… Так, так, так, протез буде на два сантиметри коротший від цілої ноги.
— А чому? — не витримав Славко. — У вас матеріалів не вистачає?
— Так треба, так треба, так треба! Щоб зручніше було ходити.
Якась заразна мова була в цього майстра.
— То це я кульгатиму, то це я кульгатиму, то я це кульгатиму? Руб двадцять, руб двадцять, руб двадцять? — спитав Бутько.
— У вас нижче коліна. Не будете кульгати, не будете кульгати, не будете кульгати. Майже… не будете кульгати.
Майстер присів навпочіпки перед Бутьком, який розгублено втупив свої окуляри йому в тім’я, щось записав на папірці і раптом так смикнув Клима за здорову ногу, що той аж упав на ліжко.
— Сідайте, Клим Бутько, Клим Бутько, сідайте. Ви гадаєте, як протез буде трохи коротший, то ви кульгатимете? Протез — не жива нога, трохи кульгатимете. Але не від того, що протез коротший. Он у мене одна нога коротша від другої на два сантиметри, а ви це помітили?
— Начебто й непомітно, щоб ви кульгали, — підтримав майстра Щербина.
— Ну от… Згинайте, Клим Бутько, вашу коротку ніжку в коліні, в коліні згинайте, Клим Бутько, оцю коротку ніжку. Так, так, так… Замочка вам не треба, замочка вам не зробимо…
— На клямку цей протез замикатиметься? — поцікавився Славко.
— На замочок, на замочок, на замочок, — обміряв і далі майстер Бутькову кульшу то вище, то нижче коліна. — Коли ноги нема вище коліна, на те місце, де мало б коліно згинатися, шарнір ставиться. Так? — спитав він у Славка. Той розгублено кивнув головою. — А на шарнірі ми робимо замочка спеціального, спеціального замочка робимо, щоб коли слизько, слизько коли чи коли людина ще як слід не призвичаїлась на протезі ходити. Коли вона з незвички сильно налягає на протез, а він в коліні — раз!.. І підігнувся, підігнувся — і капець. Тоді ми спеціальний замочок робимо, щоб замкнути. Коли слизько на вулиці — клац, замкнули його, і нога в коліні не гнеться.
— От ви протези робите, — допитувався про своє Щербина, — добре знаєте, як люди на протезах ходять. А от косити, к приміру, на протезі можна?
Майстер аж об поли вдарив кілька разів і став схожий вже не на горобця, а на півня, який б’є себе крилами об боки перед тим, як закукурікати.
— Косити? Боже мій, косити! У вас нема правої ноги, так? Правої ноги немає у вас? Так? Вище коліна, так?
— Як пальців нема, то бісового батька дулю даси. Коліно в мене є, та згинати йому нічого, — показав свою кульшу Щербина.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.