Читати книгу - "Зоряний єгер"

Коли Чекерс зупинив пропелери і ввімкнув тягу, Ігор затамував подих, готуючись до різкого падіння: поки двигун не запрацює, не підтримуваний більше гвинтами дисколіт упаде на декілька метрів, «провалиться»…

Але падіння… не було.

Зрезонувавши з розумом Людини, що бився у відчаї, захлинався соромом безсилля, та все ж не здавався, інший, але не чужий Розум напружив свої невидимі м’язи і, немов кавунову кісточку, виштовхнув дисколіт на поверхню.

Увімкнувся двигун, гул реактивних струменів злився з шипінням вируючої води. Дисколіт злетів угору і зник, розтанув у небі планети, йдучи до вантажної станції на орбіті.

А внизу, на планеті зі звучною назвою Кайобланко, в маленькій підводній колонії коралів, здивовано спалахували кольорові вогники. Атол, намагаючись розібратися в тому, що сталося, знову і знову простежував події останніх днів. На його коралових схилах спалахували символи, які були незрозумілі йому, але явно щось означали, і в яких він усе-таки намагався розпізнати по-російськи написане ім’я «Надія».

Втім, Атолові було зрозуміле одне значення цього символу. Він розумів, що прибульці обов’язково повернуться.

Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1983. — № 9, 10.

Чому ми причалили саме біля цього струмка? Важко сказати. Найпевніше цілком випадково: всюди були такі самі кам’янисті береги, порізані струмочками й річечками, а за ними скрізь слалася однаково зелена тисячоока тундра, що з цікавістю вдивлялася в небо незліченними озерами. Просто нам — лікареві Романові Алексєєву й мені, фотожурналістові Володимирові Карпову, двом фанатикам-риболовам, — здалося, що ми від’їхали від Шойни, останнього оплоту цивілізації на Канінському півострові, достатньо далеко, а тому сказали собі — тут!

Після того, як був розбитий табір, лікар вирушив на найближче озерце, затягнуте по краях ніжно-зеленою травою, а я вирішив поблешнити в річечці, де, за моїми уявленнями, мали никати голодні косяки нельми, сига й омуля. Проте якщо риба й водилася в річці, присутності своєї вона нічим не виказала. Безрезультатно покидавши спінінг хвилин сорок, я занудьгував і пішов відвідати Романа.

Оточений хистким гудючим ореолом комарів і мошки, лікар стояв по коліно у вогкому ягелі й, войовничо виставивши широку бороду, виводив якусь рибину: кінчик його спінінга в такт ривкам пружно вигинався.

— Вже третя, — повідомив Роман, викидаючи на берег щупака вагою не менше півкілограма. — Приєднуйся.

Я не змусив себе довго прохати й незабаром переконався, що щупачки брали тут безвідмовно, чого не можна було сказати про їх батьків.

Ночі в Заполяр’ї в другій половині липня ще не чорні, але вже й не «білі». Вони радше сірувато-блакитні або перламутрові. І коли така ніч опускається на землю, тундру затягує тремтливим напівпрозорим серпанком. Ця пелена іноді зовсім безмовна, а часом робиться балакучою й багатозвучною, і тоді досвідчений мисливець розрізнить у ній дзявкання песця, схлипи сови, кашель росомахи…

Ми сиділи з Романом біля багаття, чекали, коли знята з вогню юшка дійде на приску, і вслухалися в дрімаючу тундру. Тиша здавалася абсолютною, безмежною, всеосяжною. І тут мені здалося, що в ній звучать далекі, майже нечутні дзвіночки. «Не дарма таку тишу називають дзвінкою», — подумав я.

— Дзвіночки… — чи то запитав, чи то повідомив мені Роман.

І тоді я усвідомив, що передзвін мені не причувся.

— Схоже, у нас будуть гості…

Незабаром у сутінках вималювалися силуети чоловіка і двох оленів.

Залишивши оленів віддалік, чоловік неспішно і якось по-господарському підійшов до вогнища, мовчки всівся на землю, дістав з-за пазухи люльку і прикурив від головешки. Це був немолодий ненець років п’ятдесяти, зодягнений у літню пошарпану малицю[18], виблискуючі на колінах штани з ровдуги[19] й облисілі від віку піми[20]. Обличчя його, втомлене і зморшкувате, сяяло від насолоди, очі зійшлися у вузькі шпарки. Весь світ, здавалося, зосередився для нього в люльці, що викидала клуби чорного і досить їдкого диму.

Північний етикет нам був трохи знайомий: спершу пригощання, відтак розмова. Роман указав поглядом на юшку, і я розлив її на трьох — лікареві й ненцеві в миски, собі в кришку від казанка. Ні слова не кажучи, подав гостеві юшку, підсунув хліб, часник.

Ненець так само мовчки прийняв миску, зачерпнув ложкою, скуштував… І звучно сплюнув убік. Відтак устав, відійшов на декілька кроків і виплеснув уміст миски. Повернувся. Сів. І з гидливістю промовив:

— Сяторей[21]. Не риба.

На мій смак юшка вийшла чудова, але сперечатися я не став — людина щиро висловила свою думку, що ж тепер… Поки ми з Романом їли юшку, ненець неквапливо жував хліб з часником, зберігаючи мовчання, і пожвавився лише, коли заварився чай.

За чаєм і познайомилися: з’ясувалося, що наш нічний гість — оленяр, пасе з бригадою велике колгоспне стадо десь тут, на півночі Каніна, і звуть його Микола Апіцин.

— Чому ж у тебе прізвище російське? — поцікавився Роман.

— Чому російське? — не погодився Микола. — Від Апіци йдемо. Вчений з Ленінграда приїжджав, казав, що чотириста років тому писали: