Читати книгу - "Рiднi дiти"

І Зося примирливо кивнула їй завитою голівкою.

Треба було поспішати, нарада мала вже початися.

Саша застебнула портфель. Лист лежав там. Як хотілося його швидше прочитати! Але й по дорозі не можна думати ні про Галину, ні про те, що зв'язане з нею — дуже рідне, але дуже далеке зараз від неї, бо на нараді, напевне, стоятиме питання про доукомплектування дитячих будинків репатрійованими дітьми. Після наради — негайно в будинок № 3, де дизентерія, щоб усе перевірити самій.

Додому Саша повернулася біля дванадцятої, зовсім без сил. Дочка Ярина спала.

Уже в ліжку Саша дістала листа від Галинки. І одразу перед очима виринула подруга — круглі сірі очі, інфантильний вигляд, вся вона така легка у взаєминах з людьми, сентиментальна, смішна і щира.

З Галиною разом кінчали педагогічний інститут, але потім Саша пішла ще на медичний, а Галинка після року роботи в дитбудинку несподівано для всіх, крім свого батька — старого театрала, — пішла в театральну студію і стала актрисою театру юного глядача. Коли подруги і рідні побачили її на сцені, всі одразу зрозуміли, що це справді її шлях. Саме актрисою і саме дитячого театру.

Була у Галинки вже своя сім'я, діти, а на сцену все виходила тоненька дівчинка або навіть стрункий хлопчина, і юний проникливий дзвінкий голос брав за серце кожного.

До неї інколи за куліси приходили знайомитися хлопці — шибеники і урвиголови, але захоплені театром, і були дуже розчаровані, коли до них виходив не хлопець, їхній ровесник, а гарно вдягнена жінка. Перед війною вона одержала звання заслуженої артистки і орден. Школярі влаштували їй овації, і після вистав додому її завжди проводила велика юрба дітей.

— Оце слава! — сміявся її чоловік. Він завжди радів за неї, бо був. закоханий в свою дружину все життя. І завжди питав усіх її подруг: — Ви любите Галинку?—І дочці теж казав: — Танька, дивись, яка у тебе мама!

У них було завжди затишно, весело. А тепер вона лишилась сама.

Цей великий, докладний лист — про що він тільки не розказує Саші! І дивно — життя Галини зовсім не здається нещасним відгомоном минулого. Знову театр, нові п'єси, нові ролі (подумати тільки, вона ще грає дівчаток і хлопчиків!); студії молоді, з якою треба працювати, навчання Андрійка, успіхи Тані, і — несподівано для Саші — багато громадської роботи. Дитячі будинки. Розшук дітей. Смішна Галина. Вона в розпачі від однієї дитини, яку мусить розшукати. Якогось семирічного Ясика...

Доля сотень дітей зараз в руках Саші.

Рука тягнеться за олівцем, і вже напівсонна Саша записує у блокнот: Ясик з Білорусії. Приблизно сім років. Мати і батько партизани. Медпрацівники. Лишався з бабусею під Вітебськом.

* * *

Хоча це місто однієї з західних областей України було для Саші новим, незнайомим, але, прибувши сюди у 45-му році, Саша ніби повернулася до свого власного дому і в цьому домі почала наводити порядки.

Цей її власний дім був дуже великий і вимагав неабиякого напруження сил і енергії. У цей «дім» входило кілька будинків для немовлят, дитбудинки для дошкільнят, дитячі лікарні, жіночі консультації, курси охматдитівських сестер.

Після походів, військових госпіталів, тяжкопоранених, операцій, перший час їй здавалися ляльковими і ці білі ліжечка, і інші дитячі меблі, і ці крихітні створіння. Але... «запах пелюшок і ти — дома», трохи презирливо сказала дочка Яринка.

Коли Галинка вперше побачила Сашу після довгої розлуки, вона скрикнула:

— Сашо, рідна, ти зовсім не змінилася. Ти навіть помолодшала! Тільки ти зовсім сива... Ну, та нічого, я тебе сама підфарбую.

Саша засміялася і похитала головою на таку легковажність. Так і лишилися сиві коси, закручені над вухами — давня студентська зачіска, і молоде спокійне обличчя з лагідною усмішкою.

Сиві коси пасували до її впевненого голосу, до точних розпоряджень, коли вона без метушливості, ніби передбачаючи всі несподіванки, обходила свою нову родину.

— Угу-гу, — багатозначно мугикали місцеві лікарі і перешіптувалися між собою: — Пані доктор розуміється на дітях.

До її приходу намагалися, щоб усе блищало й щоб загорнуті діти лежали, як лялечки.

У перші ж дні по приїзді вона зайшла до будинку для немовлят № 1. Підстаркувата лікарка-вихователька Мелася Яремівна і весь її штат в сніжно-білих халатах тихенько супроводили Олександру Самійлівну і запобігливо дивилися в її обличчя, намагаючись угадати, що скаже вона про їхній будинок. Саша обійшла дитячі ліжка, уважно вдивляючися в зморщені крихітні личка, і раптом спитала:

— А чому діти сьогодні не всміхаються?

Огрядна присадкувата Мелася Яремівна і весь її білосніжний штат зупинилися від несподіваного запитання.

— Я питаю, — спокійно повторила Саша, — чому діти у вас не всміхаються? Ви сказали, що це кімната здорових.

— А певно, пані доктор, — заметушилася Мелася Яремівна, — вони всі здорові. Погляньте, які у них щічки.

— Краще покажіть мені ніжки! — знову здивувала всіх несподіваним проханням Саша.

— Розгорніть, будь ласка, — попросила вона сестру. — І цю дівчинку. І цього хлопчика. — Вона звикла безпомилково вгадувати в