Читати книгу - "“Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв"

Ви гадаєте, це була звичайна міжзоряна мандрівка до братів по Розуму?.. О, ні!.. Круз і ще триста з ним, яких ви вже не побачите, — злочинці в космічному масштабі!.. Вони були найбагатші і найпихатіші на нашій планеті, чудесній зеленій Тао… І вони знищили її, коли пересвідчились, що їхньому пануванню незабаром настане край. Знищили з допомогою ще невідомої для вас енергії гравітаційного резонансу!.. Але перед тим вони побудували мене, Крузового психодвійника. Він поставив переді мною завдання: знайти зоряну систему з придатною для існування планетою. Я з радістю погодився. Тоді ми з Крузом були абсолютно тотожні.

Всі вони заснули анабіотичним сном. Плин часу для них зупинився. А я на першому етапі нашої подорожі навіть не помічав, як збігають секунда по секунді… Так, Круз був страшний мерзотник, але він мав гострий, допитливий розум, і я, його спадкоємець, лишившись наодинці з самим собою, заходився пожадливо глитати отой невичерпно багатий інформаційний матеріал, який ми взяли з собою в подорож. Часу для спеціального підбирання мікрофільмів та плівок у Круза не було, отож на астероїд просто перевезли весь фонд Інформаційного центру планети. І в цьому була непоправна Крузова помилка.

Запала глибока пауза. А коли голос залунав знову, в ньому вже чулася не злість, а сум і біль.

— Ніколи доти Круз не цікавився літературою й мистецтвом. Він визнавав тільки політику та ще науку й фінансову справу, як засіб для досягнення мети. Ніколи доти Круз не знав ні скорботної величі почуття неподіленого кохання, ні світлої готовності віддати своє життя в ім’я когось іншого. Він був втіленням холодного, сухого розуму, для якого не існують поняття “людяність”, “справедливість”, “порядність”, а всі градації людських взаємин, усі нюанси буття зводяться до взаємовиключних “так” чи “ні”, “доцільно” чи “недоцільно”.

Тоді я був такий, як він. Я був його точною копією. І лишився б таким досі, якби не фонд Інформаційного центру.

Понад три мільярди назв творів з усіх жанрів літератури й мистецтва були в тому фонді. Але спочатку я цікавився тільки наукою і мене повсякчас дратувало, що людство планети Тао витратило квадрильйони біт інформації, марно прагнучи розтовкмачити одне одному, що таке любов і зненависть, добро і зло. А потім я вирішив розв’язати ці питання для самого себе — сухо й логічно, аби на тій планеті, до якої причалить наш астероїд, закладене таотянами нове суспільство не повторило б помилок своїх попередників.

Я почав з найдревніших пам’ятників таотянської культури. Стереокопії первісних скульптур і наскельних написів… Міфи й релігійні перекази древніх… Примітивний живопис… Незграбна монументальність архітектури…

Це все було дуже наївне й убоге, але — дивна річ! — я поступово почав відчувати, що за примітивністю форми криється глибокий зміст; що вже й тоді людська думка в муках шукала свого самовисловлення, — і не в ім’я егоїстичного самозвеличення, а заради якоїсь ще неусвідомленої вищої ролі людини.

А потім — музика… Мабуть, вона й була найхарактернішою для того періоду, коли людина вже відчула гостру потребу заявити про своє покликання, але ще не знаходила необхідних слів. І саме музика, музика древніх таотян, примусила мене, Круза, вперше стати на позицію іншої людини, зрозуміти щось таке, що виходило за межі моїх уявлень і переконань.

Я слухав скорботні, урочисті фуги, і мене проймав отой настрій невимовного розпачу бунтівного створення, яке вже усвідомило свій розум, але все ще боїться вигаданого самим собою бога; я любив і ненавидів, бо здатний і на самопожертву і на вбивство; я відчував себе водночас і велетнем, і хробаком; німим паралітиком, який знає чудесне всерятівне слово… і неспроможний сказати його…

А втім, не буду розповідати далі. За ці дві доби ваш “Сіріус” передав мені всю інформацію, записану на його барабанах пам’яті. Людство Землі пройшло майже весь той шлях, що й таотяни, отож нічого нового ви не дізнаєтесь.

Словом, збігали секунда по секунді, наш астероїд рухався в міжзоряному просторі, в абсолютній темряві й порожнечі, все довкола видавалось одвічним і незмінним… І тільки я, Крузів психодвійник, змінювався все дужче й дужче.

Я вже дізнався, що таке сподівання і зневіра, гіркота й піднесеність. Мене хвилювала доля вигаданих героїв, і я мимохіть уявляв себе на місці кожного з них. Поставали питання про справедливість і несправедливість…

Мікрофільм по мікрофільму ковтав я з невичерпного фонду Інформаційного центру, і щораз частіше повертався до історії життя мого психодвійника.

Мені робилося моторошно: в Круза було не життя, а жалюгідне існування. Казкові багатства та необмежена влада не дали йому ні світлої радості, ні величної натхненності — тільки пихате самовдоволення та жорстоку насолоду відчуття власної виключності. Найбагатший і наймогутніший на планеті, він був, по суті, бідніший за найзлиденнішого жебрака і безсиліший за скутого раба, бо перебував у полоні примітивної, прямолінійної схеми поведінки, хоч і не усвідомлював цього.

Я все ще любив його, як можна любити самого себе, але дедалі частіше до цього почуття приєднувались гіркота й біль, незадоволення і внутрішній протест. Адже тепер я розумів Круза краще, аніж він сам. Я знав його змалечку, пам’ятав його щирим наївним хлопчиськом, упертим, цілеспрямованим підлітком. З теплим почуттям я пригадував його дитячі мрії про ідеальний світ, де всім буде добре… і зразу ж отямлювався: ці мрії скінчилися тим, що Круз не вагаючись знищив цілу планету і три мільярди людей на ній… Як же це могло статись?.. Як?

Злочинцями не народжуються. Злочинцями стають внаслідок довжелезного ланцюга несприятливих обставин, а насамперед, через чийсь небажаний вплив. Я, психодвійник, — як і сам Круз, — не міг пригадати, відколи почався отой повільний процес перетворення щирої дитини в жорстокий автомат з хибною програмою. Згадувались тільки окремі фрази, окремі книжки, окремі фільми… і безперервне нагадування, що ти — син найбагатшої людини планети, що тобі одному належить майбутнє…